ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про повір’я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про повір’я
Колись давно, уже й не знать коли
Повір’я, кажуть, по степу блукало,
В байраках, балках прихисток шукало.
Роки шляхами степовими йшли,
Траву топтали, пилюгу здіймали,
В могутніх кронах вікових дубів
Вели рахунок місяців і днів,
Але дубів самих тих не чіпали.
І шепотілись з вітрами дуби
Про те повір’я, що про нього чули,
Чого іще з роками не забули.
Розповідали вітрові аби
Розносив він повір’я те по світу,
Щоб по степу про нього кожен знав.
А той все слухав і на вус мотав,
Його таке не треба і просити.
І шепотіли трави і кущі,
Птахи у небі вітер зустрічали
Й собі над степом про оте кричали,
Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
Жив у степу колись один народ,
Ім’я його нам нині невідоме.
Та степ прадавній був їх рідним домом,
Вони жили всі від його щедрот.
Орали землю, сіяли пшеницю.
Кочівників тоді ще не було.
Тож над річками від села село
Стояли густо. Люди брали крицю
Лише для рал, але не для мечів,
Бо поміж себе мирно уживали
І на добро чуже не зазіхали,
Тому не мали зовсім ворогів.
А, як немає ворогів, тоді
І мурів не потрібно будувати.
Біліли степом землеробів хати
Ховаючись хіба поміж садів.
Нужди ті люди у степу не знали:
Земля давала вдосталь усього
І було досить кожному свого.
А мудреці їх їм розповідали,
Що, коли Бог творив цей дивний світ,
Моря і ріки, гори і долини,
Він витратив лиш день один-єдиний,
Хоча для нас це як мільйони літ.
А степ у нього аж останнім був.
Вже й на річки не стачило і гори,
Отож і вийшли ця рівнина гола,
Як він рукою, накінець, махнув
Та і сказав ще, що степи оці
Дарма людей не будуть годувати,
Щоб їсти – треба добре працювати,
Тримати міцно рало у руці.
Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
Людською кров’ю густо степ зросити,
Тоді земля не буде вже родити,
Даремно лише сили витрачать.
Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
Казали, що то вигадки та й годі
Та працювали в полі й на городі,
Всі сумніви лишали в стороні.
Так і жило поміж людей повір’я,
Нехай, можливо, в сумнівах, проте
Було оте повір’я не просте
І час настав, що його перевірить.
З’явились у степах кочівники:
Чи забрели сюди з країв далеких?
Чи то свої, що хліб шукали легкий.
Та запалали по степу хатки.
І пролилась на землю перша кров,
Спустіли села, заросли городи,
Не стало землеробського народу,
Меч рало досить швидко поборов.
Лише повір’я у степу жило,
В байраках, балках прихисток шукало
І свого часу, над усе, чекало,
Щоб рало знову по степу пройшло
І степ ожив не лементом орди,
Дитячим сміхом і пшеничним полем,
Що знову села у садках навколо
Понад річками чистої води
Повір’я, кажуть, по степу блукало,
В байраках, балках прихисток шукало.
Роки шляхами степовими йшли,
Траву топтали, пилюгу здіймали,
В могутніх кронах вікових дубів
Вели рахунок місяців і днів,
Але дубів самих тих не чіпали.
І шепотілись з вітрами дуби
Про те повір’я, що про нього чули,
Чого іще з роками не забули.
Розповідали вітрові аби
Розносив він повір’я те по світу,
Щоб по степу про нього кожен знав.
А той все слухав і на вус мотав,
Його таке не треба і просити.
І шепотіли трави і кущі,
Птахи у небі вітер зустрічали
Й собі над степом про оте кричали,
Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
Жив у степу колись один народ,
Ім’я його нам нині невідоме.
Та степ прадавній був їх рідним домом,
Вони жили всі від його щедрот.
Орали землю, сіяли пшеницю.
Кочівників тоді ще не було.
Тож над річками від села село
Стояли густо. Люди брали крицю
Лише для рал, але не для мечів,
Бо поміж себе мирно уживали
І на добро чуже не зазіхали,
Тому не мали зовсім ворогів.
А, як немає ворогів, тоді
І мурів не потрібно будувати.
Біліли степом землеробів хати
Ховаючись хіба поміж садів.
Нужди ті люди у степу не знали:
Земля давала вдосталь усього
І було досить кожному свого.
А мудреці їх їм розповідали,
Що, коли Бог творив цей дивний світ,
Моря і ріки, гори і долини,
Він витратив лиш день один-єдиний,
Хоча для нас це як мільйони літ.
А степ у нього аж останнім був.
Вже й на річки не стачило і гори,
Отож і вийшли ця рівнина гола,
Як він рукою, накінець, махнув
Та і сказав ще, що степи оці
Дарма людей не будуть годувати,
Щоб їсти – треба добре працювати,
Тримати міцно рало у руці.
Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
Людською кров’ю густо степ зросити,
Тоді земля не буде вже родити,
Даремно лише сили витрачать.
Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
Казали, що то вигадки та й годі
Та працювали в полі й на городі,
Всі сумніви лишали в стороні.
Так і жило поміж людей повір’я,
Нехай, можливо, в сумнівах, проте
Було оте повір’я не просте
І час настав, що його перевірить.
З’явились у степах кочівники:
Чи забрели сюди з країв далеких?
Чи то свої, що хліб шукали легкий.
Та запалали по степу хатки.
І пролилась на землю перша кров,
Спустіли села, заросли городи,
Не стало землеробського народу,
Меч рало досить швидко поборов.
Лише повір’я у степу жило,
В байраках, балках прихисток шукало
І свого часу, над усе, чекало,
Щоб рало знову по степу пройшло
І степ ожив не лементом орди,
Дитячим сміхом і пшеничним полем,
Що знову села у садках навколо
Понад річками чистої води
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію