Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2026.09.07
20:15
ось і надвечіря
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
2026.09.07
18:24
Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
2026.09.07
17:23
Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
2026.09.07
16:46
Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про повір’я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про повір’я
Колись давно, уже й не знать коли
Повір’я, кажуть, по степу блукало,
В байраках, балках прихисток шукало.
Роки шляхами степовими йшли,
Траву топтали, пилюгу здіймали,
В могутніх кронах вікових дубів
Вели рахунок місяців і днів,
Але дубів самих тих не чіпали.
І шепотілись з вітрами дуби
Про те повір’я, що про нього чули,
Чого іще з роками не забули.
Розповідали вітрові аби
Розносив він повір’я те по світу,
Щоб по степу про нього кожен знав.
А той все слухав і на вус мотав,
Його таке не треба і просити.
І шепотіли трави і кущі,
Птахи у небі вітер зустрічали
Й собі над степом про оте кричали,
Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
Жив у степу колись один народ,
Ім’я його нам нині невідоме.
Та степ прадавній був їх рідним домом,
Вони жили всі від його щедрот.
Орали землю, сіяли пшеницю.
Кочівників тоді ще не було.
Тож над річками від села село
Стояли густо. Люди брали крицю
Лише для рал, але не для мечів,
Бо поміж себе мирно уживали
І на добро чуже не зазіхали,
Тому не мали зовсім ворогів.
А, як немає ворогів, тоді
І мурів не потрібно будувати.
Біліли степом землеробів хати
Ховаючись хіба поміж садів.
Нужди ті люди у степу не знали:
Земля давала вдосталь усього
І було досить кожному свого.
А мудреці їх їм розповідали,
Що, коли Бог творив цей дивний світ,
Моря і ріки, гори і долини,
Він витратив лиш день один-єдиний,
Хоча для нас це як мільйони літ.
А степ у нього аж останнім був.
Вже й на річки не стачило і гори,
Отож і вийшли ця рівнина гола,
Як він рукою, накінець, махнув
Та і сказав ще, що степи оці
Дарма людей не будуть годувати,
Щоб їсти – треба добре працювати,
Тримати міцно рало у руці.
Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
Людською кров’ю густо степ зросити,
Тоді земля не буде вже родити,
Даремно лише сили витрачать.
Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
Казали, що то вигадки та й годі
Та працювали в полі й на городі,
Всі сумніви лишали в стороні.
Так і жило поміж людей повір’я,
Нехай, можливо, в сумнівах, проте
Було оте повір’я не просте
І час настав, що його перевірить.
З’явились у степах кочівники:
Чи забрели сюди з країв далеких?
Чи то свої, що хліб шукали легкий.
Та запалали по степу хатки.
І пролилась на землю перша кров,
Спустіли села, заросли городи,
Не стало землеробського народу,
Меч рало досить швидко поборов.
Лише повір’я у степу жило,
В байраках, балках прихисток шукало
І свого часу, над усе, чекало,
Щоб рало знову по степу пройшло
І степ ожив не лементом орди,
Дитячим сміхом і пшеничним полем,
Що знову села у садках навколо
Понад річками чистої води
Повір’я, кажуть, по степу блукало,
В байраках, балках прихисток шукало.
Роки шляхами степовими йшли,
Траву топтали, пилюгу здіймали,
В могутніх кронах вікових дубів
Вели рахунок місяців і днів,
Але дубів самих тих не чіпали.
І шепотілись з вітрами дуби
Про те повір’я, що про нього чули,
Чого іще з роками не забули.
Розповідали вітрові аби
Розносив він повір’я те по світу,
Щоб по степу про нього кожен знав.
А той все слухав і на вус мотав,
Його таке не треба і просити.
І шепотіли трави і кущі,
Птахи у небі вітер зустрічали
Й собі над степом про оте кричали,
Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
Жив у степу колись один народ,
Ім’я його нам нині невідоме.
Та степ прадавній був їх рідним домом,
Вони жили всі від його щедрот.
Орали землю, сіяли пшеницю.
Кочівників тоді ще не було.
Тож над річками від села село
Стояли густо. Люди брали крицю
Лише для рал, але не для мечів,
Бо поміж себе мирно уживали
І на добро чуже не зазіхали,
Тому не мали зовсім ворогів.
А, як немає ворогів, тоді
І мурів не потрібно будувати.
Біліли степом землеробів хати
Ховаючись хіба поміж садів.
Нужди ті люди у степу не знали:
Земля давала вдосталь усього
І було досить кожному свого.
А мудреці їх їм розповідали,
Що, коли Бог творив цей дивний світ,
Моря і ріки, гори і долини,
Він витратив лиш день один-єдиний,
Хоча для нас це як мільйони літ.
А степ у нього аж останнім був.
Вже й на річки не стачило і гори,
Отож і вийшли ця рівнина гола,
Як він рукою, накінець, махнув
Та і сказав ще, що степи оці
Дарма людей не будуть годувати,
Щоб їсти – треба добре працювати,
Тримати міцно рало у руці.
Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
Людською кров’ю густо степ зросити,
Тоді земля не буде вже родити,
Даремно лише сили витрачать.
Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
Казали, що то вигадки та й годі
Та працювали в полі й на городі,
Всі сумніви лишали в стороні.
Так і жило поміж людей повір’я,
Нехай, можливо, в сумнівах, проте
Було оте повір’я не просте
І час настав, що його перевірить.
З’явились у степах кочівники:
Чи забрели сюди з країв далеких?
Чи то свої, що хліб шукали легкий.
Та запалали по степу хатки.
І пролилась на землю перша кров,
Спустіли села, заросли городи,
Не стало землеробського народу,
Меч рало досить швидко поборов.
Лише повір’я у степу жило,
В байраках, балках прихисток шукало
І свого часу, над усе, чекало,
Щоб рало знову по степу пройшло
І степ ожив не лементом орди,
Дитячим сміхом і пшеничним полем,
Що знову села у садках навколо
Понад річками чистої води
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
