Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашіля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашіля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про кіммерійців
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про кіммерійців
У дуже давній ще доскіфський час
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
