Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про кіммерійців
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про кіммерійців
У дуже давній ще доскіфський час
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
