ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про скіфів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про скіфів
На березі нічного Борисфену
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царів.
Щоправда, тільки двоє говорили,
А третій зрідка слово уставляв.
У нього й вуса ще не почорніли
І він, мабуть, ніде ще не бував.
Тож слухав мовчки та мотав на вуса
Розмову двох досвідчених вояк,
Із роздумами власними не пхнувся,
Хіба перепита там коли як.
Коли згадали всі походи й битви.
Усі народи і усіх царів
Й спинилися на мить перепочити
Юнак розмову про своє повів:
- Скажіть, ви скільки бачили по світу,
В яких краях ви тільки не були,
Тож знаєте, напевно, добре-звідки
Самі ми, власне, сколоти пішли?
В яких краях нас Боги сотворили?
У степ оцей з яких країв прийшли?
Де наших предків по степах могили
В яких вони спочинок свій знайшли?
Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
Якось зустрів я грецького купця
І він повідав, буцімто, що бачив
Якогось чи жерця, чи мудреця
І той мудрець розповідав охочим
Прадавній міф про греків і про нас.
Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
Його повім, як чув тоді в той час.
Казав мудрець, що був у греків витязь
Геракл –напівлюдина – напівбог,
Він увесь час блукав по білім світу
Заради подвигів своїх дванадцятьох.
А якось їхав оцим степом кіньми
Стомився, ліг в траву перепочить
Коней пустив, що станеться із ними?
Тим більше, він сторожко дуже спить.
Та й спить собі. Пасуться його коні.
Шумить - співа ріка, немов Морфей.
Та й степове повітря таке сонне,
Що геть забув Геракл за коней.
А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
Чужинця встріла, що так славно спить,
Отож мерщій коней його украла
Аби до себе якось підманить.
Прокинувсь той - немає його коней.
Туди –сюди –немає, хоч убий,
А пішки йти –хай Бог його бороне
По цій землі безмежній степовій.
Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
- Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
З тобою жити, як твоя жона.
А той не проти. Троє літ прожи́ли.
Вони тоді на берегах Дніпра,
Аж трьох синів гарненьких народили.
І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
Богиня коней йому повернула,
А він їй лук свій вірний залишив
І не для того, щоби не забула,
А для своїх народжених синів.
Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
Мовляв, коли у силу увійдуть,
Навчаться об’їздити диких коней,
Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
Нехай по черзі випробують сили.
Хто найсильніший-хай лишиться тут,
А інші хай мандрують світом білим
І собі місце для життя знайдуть.
Поїхав він. Промчали швидко роки.
Уже і хлопці зовсім підросли,
Уже шкребуть ножем колючі щоки.
Тож каже мати, аби підійшли.
Дає їм лук, велить стріляти з нього.
Спочатку взяв найстарший Агафірс.
Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
Лише пером пошкрябав собі ніс.
За ним Гелон хапає того лука,
Але і він нічого не зробив.
Так вже старався, аж потерпли руки,
Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
Молодший Скіф узяв той лук у брата
І без зусиль стріла у ціль лягла.
Отож його і залишила мати
У цих степах. І владу надала.
Він став царем і усім скіфам батьком.
Від нього ми, говорять, і пішли.
Гелони ж з агафірсами початки
Від двох братів нездатних узяли.
Вони тоді по світу подалися
У землі незаселені ніким,
Там поселились та і прижилися,
Батьками стали племенам своїм.
З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
Як наші предки, вже віки й віки
І череди у цих степах пасемо
На берегах прадавньої ріки.
- Неправда то,- тут другий обізвався
І грекам я не став би довірять.
Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
Їм би свою лиш зверхність показать.
Ми, бач, потомки їхнього героя!
Та їх іще й на світі не було,
Як наше плем’я над Дніпром – рікою
Свої отари й табуни пасло́.
Мені дідусь в дитинстві ще повідав
Всю правду про великий наш народ.
А він по світу білому поїздив.
І знав багато чого. Ну, так от.
Був Таргітай найпершим чоловіком
(То син Папая і Дніпра дочки),
Який прийшов у ці степи одвіку,
Щоб заселити його на віки.
Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
Якось із волі самого Папая
Із неба наче полум’я взялось,
І золоті на землю речі впали:
Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
Побачив старший, здивувавсь немало,
Хотів узяти їх мерщій до рук.
Та золото зненацька запалало
І він тоді у страху відступив.
І Арпоксая те ж саме чекало,
Коли він речі взяти захотів.
Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
Вогонь погас і він дарунки взяв.
Ото ж брати йому віддали владу
І Колаксай царем у скіфів став.
Від Ліпоксая узялись ахати –
Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
Від Колаксая плем’я паралатів.
До нього, власне, я належу сам.
А катіари й траспії вважають,
Що Арпоксай їх рід колись зачав.
А всіх їх разом греки називають
Народом скіфів. Так дідусь казав.
І цьому я все ж більше довіряю.
Аніж тій грецькій черговій брехні.
І сколотами ми себе вважаєм,
Що значить – «царські», недаремно, ні!
Адже ми діти самого Папая
І ці степи він нам подарував,
І він за нами ревно приглядає,
Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
Та й ми також за степ цей ладні вмерти
І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
Своє життя богам принести в жертву,
Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
Сіяли зорі ген над головою,
Переливались в річки течії.
Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
Вели розмови про діла свої.
Лилася мова тиха і неспішна.
Куди в степу-бо скіфу поспішать?
Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
І заходився зорі рахувать.
До ранку часу ще було чимало.
Розмов ще було в трьох чоловіків,
Але ріка ось цю запам’ятала,
А я почув і вам переповів.
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царів.
Щоправда, тільки двоє говорили,
А третій зрідка слово уставляв.
У нього й вуса ще не почорніли
І він, мабуть, ніде ще не бував.
Тож слухав мовчки та мотав на вуса
Розмову двох досвідчених вояк,
Із роздумами власними не пхнувся,
Хіба перепита там коли як.
Коли згадали всі походи й битви.
Усі народи і усіх царів
Й спинилися на мить перепочити
Юнак розмову про своє повів:
- Скажіть, ви скільки бачили по світу,
В яких краях ви тільки не були,
Тож знаєте, напевно, добре-звідки
Самі ми, власне, сколоти пішли?
В яких краях нас Боги сотворили?
У степ оцей з яких країв прийшли?
Де наших предків по степах могили
В яких вони спочинок свій знайшли?
Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
Якось зустрів я грецького купця
І він повідав, буцімто, що бачив
Якогось чи жерця, чи мудреця
І той мудрець розповідав охочим
Прадавній міф про греків і про нас.
Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
Його повім, як чув тоді в той час.
Казав мудрець, що був у греків витязь
Геракл –напівлюдина – напівбог,
Він увесь час блукав по білім світу
Заради подвигів своїх дванадцятьох.
А якось їхав оцим степом кіньми
Стомився, ліг в траву перепочить
Коней пустив, що станеться із ними?
Тим більше, він сторожко дуже спить.
Та й спить собі. Пасуться його коні.
Шумить - співа ріка, немов Морфей.
Та й степове повітря таке сонне,
Що геть забув Геракл за коней.
А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
Чужинця встріла, що так славно спить,
Отож мерщій коней його украла
Аби до себе якось підманить.
Прокинувсь той - немає його коней.
Туди –сюди –немає, хоч убий,
А пішки йти –хай Бог його бороне
По цій землі безмежній степовій.
Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
- Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
З тобою жити, як твоя жона.
А той не проти. Троє літ прожи́ли.
Вони тоді на берегах Дніпра,
Аж трьох синів гарненьких народили.
І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
Богиня коней йому повернула,
А він їй лук свій вірний залишив
І не для того, щоби не забула,
А для своїх народжених синів.
Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
Мовляв, коли у силу увійдуть,
Навчаться об’їздити диких коней,
Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
Нехай по черзі випробують сили.
Хто найсильніший-хай лишиться тут,
А інші хай мандрують світом білим
І собі місце для життя знайдуть.
Поїхав він. Промчали швидко роки.
Уже і хлопці зовсім підросли,
Уже шкребуть ножем колючі щоки.
Тож каже мати, аби підійшли.
Дає їм лук, велить стріляти з нього.
Спочатку взяв найстарший Агафірс.
Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
Лише пером пошкрябав собі ніс.
За ним Гелон хапає того лука,
Але і він нічого не зробив.
Так вже старався, аж потерпли руки,
Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
Молодший Скіф узяв той лук у брата
І без зусиль стріла у ціль лягла.
Отож його і залишила мати
У цих степах. І владу надала.
Він став царем і усім скіфам батьком.
Від нього ми, говорять, і пішли.
Гелони ж з агафірсами початки
Від двох братів нездатних узяли.
Вони тоді по світу подалися
У землі незаселені ніким,
Там поселились та і прижилися,
Батьками стали племенам своїм.
З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
Як наші предки, вже віки й віки
І череди у цих степах пасемо
На берегах прадавньої ріки.
- Неправда то,- тут другий обізвався
І грекам я не став би довірять.
Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
Їм би свою лиш зверхність показать.
Ми, бач, потомки їхнього героя!
Та їх іще й на світі не було,
Як наше плем’я над Дніпром – рікою
Свої отари й табуни пасло́.
Мені дідусь в дитинстві ще повідав
Всю правду про великий наш народ.
А він по світу білому поїздив.
І знав багато чого. Ну, так от.
Був Таргітай найпершим чоловіком
(То син Папая і Дніпра дочки),
Який прийшов у ці степи одвіку,
Щоб заселити його на віки.
Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
Якось із волі самого Папая
Із неба наче полум’я взялось,
І золоті на землю речі впали:
Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
Побачив старший, здивувавсь немало,
Хотів узяти їх мерщій до рук.
Та золото зненацька запалало
І він тоді у страху відступив.
І Арпоксая те ж саме чекало,
Коли він речі взяти захотів.
Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
Вогонь погас і він дарунки взяв.
Ото ж брати йому віддали владу
І Колаксай царем у скіфів став.
Від Ліпоксая узялись ахати –
Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
Від Колаксая плем’я паралатів.
До нього, власне, я належу сам.
А катіари й траспії вважають,
Що Арпоксай їх рід колись зачав.
А всіх їх разом греки називають
Народом скіфів. Так дідусь казав.
І цьому я все ж більше довіряю.
Аніж тій грецькій черговій брехні.
І сколотами ми себе вважаєм,
Що значить – «царські», недаремно, ні!
Адже ми діти самого Папая
І ці степи він нам подарував,
І він за нами ревно приглядає,
Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
Та й ми також за степ цей ладні вмерти
І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
Своє життя богам принести в жертву,
Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
Сіяли зорі ген над головою,
Переливались в річки течії.
Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
Вели розмови про діла свої.
Лилася мова тиха і неспішна.
Куди в степу-бо скіфу поспішать?
Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
І заходився зорі рахувать.
До ранку часу ще було чимало.
Розмов ще було в трьох чоловіків,
Але ріка ось цю запам’ятала,
А я почув і вам переповів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію