Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.01
13:26
Вже до нас летять лелекі,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
2026.03.01
11:40
Я вклонюся вечірній траві.
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
2026.03.01
10:51
Немитої болотної глибинки…
Абстрактно викорчоване з могил,
Розмножує воно свої личинки
З усіх запропонованих мірил…
Отримують по смерті (сміх) автівку
Дай боже, своєрідний інтелект…
І тут не обійтися без горілки —
У цьому й світостворення, й секре
Абстрактно викорчоване з могил,
Розмножує воно свої личинки
З усіх запропонованих мірил…
Отримують по смерті (сміх) автівку
Дай боже, своєрідний інтелект…
І тут не обійтися без горілки —
У цьому й світостворення, й секре
2026.03.01
06:01
Немає іскорки кохання
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
2026.02.28
21:23
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сарматів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сарматів
«Нишкни усе у степах приазовських!
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від нього ніде…»
Посеред степу у балці широкій
В тіні сховалося кілька возів.
Річка струмує повз них неглибока
Поміж зелених пласких берегів.
Скуба травичку овеча отара,
Жінки перуть білизну на ріці
У казані хтось обіда вже варить,
Ложку велику трима у руці.
З степу віддалений чується тупіт –
Скіфи полюють цієї пори.
Небо то хмарами брови насупить.
То посміхнеться сонцем згори.
В колі дітей дід старенький розсівся,
Голосом хриплим щось розповіда
В їх оченятах вогонь розгорівся,
Кожен старому у рот загляда.
Дід зупинився на хвильку спочити,
Дух перевести, водички попить.
Дітям не хочеться дарма сидіти:
- Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
Самий цікавий, дід ледве затнувся,
Тут же до нього з питанням пристав:
- Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
Хто і коли їх на степ наш наслав?
Дід неквапливо допив собі кухоль,
Витер краплини води з вусів:
- Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
І ось таку от розмову повів:
- Було давно це, мене ще й на світі
Білому в час давній той не було.
Та і батьки мої були ще діти.
Сколотське плем’я в степах цих жило.
Було ще сильним воно і могутнім,
В страху навколишні землі жили.
Досить було кінський тупіт почути,
Тут же царям подарунки несли.
Греки частенько сюди заглядали,
Везли товари з далеких країв
До Танаїсу, який заснували
Он там на сході. У грецьких купців
Всяких дрібничок водилось чимало:
Різні прикраси, вино і мечі,
Сколоти їх на пшеницю міняли
Та на рабів, із війни ідучи.
Кажуть, за морем в часи ті далекі
Жили – були войовничі жінки,
Що амазонками звали їх греки.
На берегам Фермодонту - ріки.
Якось зійшлись амазонки і греки
В битві жорсткій. І склалось той раз,
Що амазонки програли. Нелегко
Грекам також перемогма далась.
Воїнів грецьких лягло там чимало.
Довго здіймався над річкою дим
Доки полеглих усіх поховали
Греки на полі кривавім отім.
Потім в свої кораблі вони сіли
Аби додому вертатись на них,
Та й амазонок також прихопили,
Що у полон захопили живих.
Від перемоги сп’янілі надміру,
Греки забули, що то за жінки.
І заплатили сповна за довіру.
Місяць заледве піднявся стрімкий,
Як полонені на греків напали
І ні одного не лишили жить.
Трупи у море усі покидали,
Потім спинились… Що ж далі робить?
На кораблях–бо не плавали зроду.
Як керувати? Куди їм пливти?
Тут ще боги напустили негоду.
Вітер страшеннії хвилі котив.
Він розметав кораблі ті по морю,
Довго і страшно по хвилях носив,
Доки на радість, чи, може на горе,
До берегів Меотиди прибив.
Там вільні скіфи тоді проживали,
Бігали степом коней табуни,
От амазонки коней тих покрали,
Верхи взялись роз’їджати вони.
І грабували всю Скіфську країну,
Наче злочинців якихось орда.
Степом гасали собі без упину,
Слідом за ними котила біда.
Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
Що то за військо в степи їх прийшло.
Але зібрались, вступили у битву.
Билися довго. Та скіфів було
Надто багато – отож войовниці
Змушені були – таки відступить.
Перед могутністю скіфської криці
Й кілька загиблих своїх залишить.
Лише тоді скіфам стало відомо,
Що із жінками воюють вони.
Чи то від сорому. Чи від утоми.
Але зібрались Папая сини
І порішили жінок не вбивати –
Мужні й сміливі не мають ціни –
А юнаків рівно стільки ж зібрати,
Скільки було амазонок. Вони
Мали б свій табір десь поряд розбити
Від амазонок безстрашних отих
І, не вступаючи з ними у битву,
Завоювати довіру у них.
Скіфам хотілось дві крові з’єднати
В дітях, що б їм народили жінки.
Коли такі будуть батько і мати,
То вже які будуть в них діточки?
Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
Ті все робили, який був наказ.
Звісно .спочатку, як левові в пащу
Їм довелося іти. Але час
Трохи одних до других призвичаїв
Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
І амазонки вже їх не чіпають.
Далі пора розуміння прийшла
І, накінець, табори об’єднались,
Жити , як плем’я одне, почали.
Жінки до скіфської мови привчались,
Їхньою скіфи так і не змогли.
Тож говорили по – скіфськи невірно
Так , як сармати говорять тепер.
Скіфи спочатку велися покірно,
А, як непевності час перетер,
Стали жінок в свої землі просити,
Щоб із батьками продовжити рід.
Скіфами щоб народились їх діти,
В скіфських оселях побачили світ.
Та амазонки уперлись: нізащо
Жити не будем, як ваші жінки
За Танаїс помандруємо краще,
За течією тієї ріки
Знайдемо вільні для себе простори,
Звичаї власні собі заведем
І, сподіваємось дуже, що скоро
Щастя із вами разом ми знайдем.
Довго йшли амазонки і скіфи
За Танаїсом ще декілька днів
Доки, як кажуть прадавнії міфи,
Землю знайшли, де народ їх осів.
Там і з’явились на світі сармати
І розійшлись, як круги на воді.
Меч в них однаково вміли тримати
Чоловіки і жінки. І тоді
Діти і сколотів, і амазонок
Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
Із – за далекого синього Дону,
Сколотів навіть скорити змогли.
З нас хто скорився, хто далі подався,
Хто залишився, як ми, кочувать,
В балках, байраках надійно сховався
Аби сарматських мечів не спізнать.
Минула сколотів слава зі світу,
Степ у сарматських незлічених орд.
Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
Гордий, сміливий і вільний народ.
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від нього ніде…»
Посеред степу у балці широкій
В тіні сховалося кілька возів.
Річка струмує повз них неглибока
Поміж зелених пласких берегів.
Скуба травичку овеча отара,
Жінки перуть білизну на ріці
У казані хтось обіда вже варить,
Ложку велику трима у руці.
З степу віддалений чується тупіт –
Скіфи полюють цієї пори.
Небо то хмарами брови насупить.
То посміхнеться сонцем згори.
В колі дітей дід старенький розсівся,
Голосом хриплим щось розповіда
В їх оченятах вогонь розгорівся,
Кожен старому у рот загляда.
Дід зупинився на хвильку спочити,
Дух перевести, водички попить.
Дітям не хочеться дарма сидіти:
- Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
Самий цікавий, дід ледве затнувся,
Тут же до нього з питанням пристав:
- Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
Хто і коли їх на степ наш наслав?
Дід неквапливо допив собі кухоль,
Витер краплини води з вусів:
- Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
І ось таку от розмову повів:
- Було давно це, мене ще й на світі
Білому в час давній той не було.
Та і батьки мої були ще діти.
Сколотське плем’я в степах цих жило.
Було ще сильним воно і могутнім,
В страху навколишні землі жили.
Досить було кінський тупіт почути,
Тут же царям подарунки несли.
Греки частенько сюди заглядали,
Везли товари з далеких країв
До Танаїсу, який заснували
Он там на сході. У грецьких купців
Всяких дрібничок водилось чимало:
Різні прикраси, вино і мечі,
Сколоти їх на пшеницю міняли
Та на рабів, із війни ідучи.
Кажуть, за морем в часи ті далекі
Жили – були войовничі жінки,
Що амазонками звали їх греки.
На берегам Фермодонту - ріки.
Якось зійшлись амазонки і греки
В битві жорсткій. І склалось той раз,
Що амазонки програли. Нелегко
Грекам також перемогма далась.
Воїнів грецьких лягло там чимало.
Довго здіймався над річкою дим
Доки полеглих усіх поховали
Греки на полі кривавім отім.
Потім в свої кораблі вони сіли
Аби додому вертатись на них,
Та й амазонок також прихопили,
Що у полон захопили живих.
Від перемоги сп’янілі надміру,
Греки забули, що то за жінки.
І заплатили сповна за довіру.
Місяць заледве піднявся стрімкий,
Як полонені на греків напали
І ні одного не лишили жить.
Трупи у море усі покидали,
Потім спинились… Що ж далі робить?
На кораблях–бо не плавали зроду.
Як керувати? Куди їм пливти?
Тут ще боги напустили негоду.
Вітер страшеннії хвилі котив.
Він розметав кораблі ті по морю,
Довго і страшно по хвилях носив,
Доки на радість, чи, може на горе,
До берегів Меотиди прибив.
Там вільні скіфи тоді проживали,
Бігали степом коней табуни,
От амазонки коней тих покрали,
Верхи взялись роз’їджати вони.
І грабували всю Скіфську країну,
Наче злочинців якихось орда.
Степом гасали собі без упину,
Слідом за ними котила біда.
Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
Що то за військо в степи їх прийшло.
Але зібрались, вступили у битву.
Билися довго. Та скіфів було
Надто багато – отож войовниці
Змушені були – таки відступить.
Перед могутністю скіфської криці
Й кілька загиблих своїх залишить.
Лише тоді скіфам стало відомо,
Що із жінками воюють вони.
Чи то від сорому. Чи від утоми.
Але зібрались Папая сини
І порішили жінок не вбивати –
Мужні й сміливі не мають ціни –
А юнаків рівно стільки ж зібрати,
Скільки було амазонок. Вони
Мали б свій табір десь поряд розбити
Від амазонок безстрашних отих
І, не вступаючи з ними у битву,
Завоювати довіру у них.
Скіфам хотілось дві крові з’єднати
В дітях, що б їм народили жінки.
Коли такі будуть батько і мати,
То вже які будуть в них діточки?
Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
Ті все робили, який був наказ.
Звісно .спочатку, як левові в пащу
Їм довелося іти. Але час
Трохи одних до других призвичаїв
Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
І амазонки вже їх не чіпають.
Далі пора розуміння прийшла
І, накінець, табори об’єднались,
Жити , як плем’я одне, почали.
Жінки до скіфської мови привчались,
Їхньою скіфи так і не змогли.
Тож говорили по – скіфськи невірно
Так , як сармати говорять тепер.
Скіфи спочатку велися покірно,
А, як непевності час перетер,
Стали жінок в свої землі просити,
Щоб із батьками продовжити рід.
Скіфами щоб народились їх діти,
В скіфських оселях побачили світ.
Та амазонки уперлись: нізащо
Жити не будем, як ваші жінки
За Танаїс помандруємо краще,
За течією тієї ріки
Знайдемо вільні для себе простори,
Звичаї власні собі заведем
І, сподіваємось дуже, що скоро
Щастя із вами разом ми знайдем.
Довго йшли амазонки і скіфи
За Танаїсом ще декілька днів
Доки, як кажуть прадавнії міфи,
Землю знайшли, де народ їх осів.
Там і з’явились на світі сармати
І розійшлись, як круги на воді.
Меч в них однаково вміли тримати
Чоловіки і жінки. І тоді
Діти і сколотів, і амазонок
Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
Із – за далекого синього Дону,
Сколотів навіть скорити змогли.
З нас хто скорився, хто далі подався,
Хто залишився, як ми, кочувать,
В балках, байраках надійно сховався
Аби сарматських мечів не спізнать.
Минула сколотів слава зі світу,
Степ у сарматських незлічених орд.
Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
Гордий, сміливий і вільний народ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
