Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.,
Нагадуючи всім про злочин і про кару.
Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
Аріапафа син, що був колись могутній,
Аж поки восени з ним трапився удар
І він на все життя до ліжка став прикутий.
Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
І зведений мій брат від мене був молодший.
Тож я по старшинству батьківський трон посів
Але і брат хотів отримати цю ношу.
Із матір’ю удвох розпочали вони
Супроти моїх прав плести свої інтриги.
А я в поході був, тож вчасно не спинив,
За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
І Табіті клялись, що я із цим ховався.
У скіфів за таке одна покара – смерть.
Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
Примчав і утікать мені мерщій порадив.
Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
Як слідом і загін,що брат послав за мною.
Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
І відчував весь час погоню за спиною.
Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
На щастя, вдалині погоня десь відстала.
У тихім байраку я прихисток знайшов,
У затінку з конем ми майже разом впали.
Я , як убитий, спав, забувши про усе,
Від втоми аж забув про всі перестороги.
Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
То був загін бродяг, що по степу блукав,
Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
І почалось моє розбійницьке життя.
Єдине добре, що, я сам собі належав.
Хоч з часом у них став щось наче за вождя
І ними керував. Та все за братом стежив.
Бо помсти почуття жило весь час в мені
І я молив богів, щоб брата покарали.
Та місяці ішли та пролітали дні,
Але покара та так брата й не дістала.
А якось узяли ми грецького купця,
Що до Гелону вів вози свого товару.
І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
Бо з військом поспішив нам учинити кару.
Наївшись досхочу купецьких різних страв,
Напившись по самі, по вінця оксюгали,
У байраку глухім загін спокійно спав,
Як царськії війська на нас мов грім упали.
І знову вірний кінь мене порятував.
Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
Подалі від того кривавого байраку.
Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
Моя остання мить урешті-решт настала.
В похмурому кільці насуплених облич
Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
І кинув родовий тоді свій царський клич,
Папая і Вайю собі на поміч скликав.
Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
Спинили свій танок смертельний акінаки.
У відповідь знялось до неба сотні рук,
Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
- Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
Засуджений на смерть без всякої провини.
Наклепника на бій тут викликаю я,
Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
Це був не той загін братових посіпак,
Яким мої слова і обола не варті.
Це сколоти були і їм мій царський знак
І ці мої слова – то ніякі не жарти.
Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
Тож викликав на бій оманливого брата.
Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
Крім того ще й покон для сколота святе.
Тож готуватися ми почали до бою.
За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
А я був сам один, але різницю цю
Я зовсім не вважав великим надто лихом.
У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
Неначе у танку, ми по степу кружляли.
Не витримав, упав кінь від утоми мій,
Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
Та це був божий суд і був невинним я,
Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
Прикрившися щитом, пірнув я під коня
І знизу увігнав у брата акінака.
Звершився божий суд. Брат із коня упав
І зрозуміли всі, що я невинний справді.
І я з тих пір царем у царських скіфів став.
Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
Нагадував мені весь час про ту подію.
Нехай в мені підтримує надію,
Що боги назавжди зробили вибір свій.