Чорнильну хусточку напнула ніч недбало
на гострі плечі й підморгнула висі.
І кинувши у рот незрілі вишні,
оскомило, скривилася. Усе дістало.

Усмішка місяця і кабаре зіркове,
пройдисвіт-вітер, викрутень, лукавець,
який запрошував щораз на танець,
а опісля зникав у листі гарбузовім.

Їй заздрила цибуля, непринадна гичка,
бо очі ночі кольору ожини,
волосся довге пахнуло жасмином.
Розпущене... Із діамантів срібна стрічка

голівку прикрашала милу. Хто б подумав,
що ніч була самотньою, мов злива,
що її доля темна, незрадлива
плекала снів зворушливих шовкові руни.

І вишивала муліне пастельні хмари,
залежно від погоди й пори року,
любила солов'їну музику високу,
в садах, городах оксамитно-квітні барви.

Та мріяла весь час про сонце: бурштинове,
гаряче, тепле, лагідне, розкішне.
Їй так хотілось линути у вічність,
аби зігрітися в обіймах. О, любове!

Про тебе мріють всі, хто має серце й душу -
і птаха в небі, й на землі билина
кожнісінька шукає половину,
бо заповів кохати Бог великодушно.

Метелику, мурасі, яблуні, людині.
Нехай на все життя, чи лиш на миті
любов у спраглім серці воскресити,
бо світ тримається на почуттях донині.

У метушливий день, в туманному затишші,
нехай бринить дзвіницями у небі,
злітає над землею, наче лебідь,
і на віки благословляється Всевишнім.

А ніч пила красу, як молоко зі дзбанку,
у вікна зазирала ненароком,
наповнювалась світлом, щастя соком,
в долонях світу розчинилась на світанку.

03.08. 2020р.