Маленький Нестор полюбляв із дідом
Перепливати на той бік Дніпра.
Дідусь косу з собою в човен брав,
Косив траву на сіно. Нестор слідом
Її потроху до човна носив.
Бо ж в Києві суту́жно із травою.
Та й, мабуть, соковитої такої
Він біля дому би не накосив.
Поки дідусь під дубом спочивав,
Онук встигав побігати, погратись,
Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
Хоча далеко ще не запливав.
То ненадовго забрідав у ліс,
Можливо, там цікаве щось зустріне
Та обдивлявся кожну деревину
І кожен кущ, що по дорозі ріс.
А якось трохи далі він забрів
Й побачив чи то озеро, чи річку,
На березі хатинку невеличку.
А на колоді дід якийсь сидів.
Цікаво стало хлопцеві ураз:
Що ж то за хата, що за дід під нею?
Розбурханий цікавістю своєю,
Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
- І тобі добрий! – одізвався той, -
Яким макаром ти забрів, юначе?
Тут близько і людей немає, наче?
- Траву ми косим! А ти, діду, хто?
А ти живеш у лісі у цьому?
А озеро яку це назву має?
- Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
Хоч, видно, то сподобалось йому,
Бо бісики заграли у очах.
Не часто, мабуть, удавалось діду
З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
- Сідай, немає правди у ногах.
Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
Живу один, бо сам один лишився.
Мій древній рід на світі перевівся,
Хоча десь там ще родичі живуть…-
Дідусь махнув рукою десь на захід.
- Так ви прийшли з тієї сторони?
- Не я, а предки. Подались вони
Із тих країв, рятуючись від жаху.
- А хто були? Як звалися, скажіть?
- Були вони дулібами од віку,
Слов’янське плем’я древнє і велике.
Їх край на річці Богові лежить.
- Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
На ній живуть, здається, волиняни!
Здивовано дідусь на нього глянув,
Сприймаючи обізнаність таку
Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
- Дідусь, було, мені розповідав.
А що ж в дулібів була за біда,
Бо ж просто так рід землю не кидає?!
- Так, справді, синку, просто не кида…
Жили дуліби довго у тім краї,
Орали, сіялись , збирали урожаї,
Не думаючи, що прийде біда.
Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
Та що вони удіяти могли,
Як орди обрів зі степів прийшли…
- А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
Здається, так говорять на Русі?!
- Так, найлютіші із усіх народів,
Великі тілом, розумом же горді.
Та бог згубив, померли геть усі.
І не лишилось жодного із них,
Ні племені нема їх, ні нащадка…
Та оповім, давай, все по порядку.
Було то хто зна скільки літ тому,
Коли прийшла зі степу та навала,
Що на шляху усе поруйнувала.
Лишила степ в пожарищах й диму.
І до дулібів черга надійшла,
Хоч думали, що їх мине ця доля,
І обри підуть за Карпати полем.
Та в бо́гів думка іншою була.
Коли гінці страшну вість принесли́,
Що та навала на дулібів суне,
Мужі зібрались: від старих до юних,
Навстріч орді тій поспіхом пішли.
Три дні, говорять, билися вони.
Три дні на бойовиську кров лилася
І обрам наша сила піддалася,
Бо ж ми прожили довго без війни
У мирі із сусідами своїми.
Забули, як потрібно меч тримать.
Тепер прийшлося на собі спізнать
Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
Схилились наші села і міста,
Але того їм виявилось мало,
Бо всіх, які їм опір учиняли,
Вони тоді не жа́ліли. Отак
Народ дулібський і спізнав те лихо.
Чоловіки всі в полі полягли.
А що жінки й старі з дітьми́ могли?
Приходять обри, віхоть попід стріху
І вже село, як вогнищі пала,
А далі все добро позабирають,
Кого захочуть, того покарають.
Дивись – уже немає і села.
Прийшли й туди, де рід мій проживав.
Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
Сказали нести все, що є, на плечах,
Щоб обрин добре їсти-пити мав.
Коли вже люди, що могли, знесли,
Велів все обрин на вози складати
Та в них волів чи коней запрягати.
А все ж тягло до лісу одвели?!
Тут розлютився обрин головний,
Сказав жінок усіх підряд хапати
І по чотири-п’ять у віз впрягати.
Ще й сам усівся на один такий.
А він гевал, такий, що пошукати,
Що і одного годі потягти.
Мерщій велить батіг йому нести,
Щоб рухатися швидше спонукати.
Та й ну жінок по спинах батогом,
Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
І здвинути не можуть того воза.
Та ж не вблагаєш обрина того.
Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
Та прямо в око обрину уп’ялась.
Поки у страху обри розглядались,
Усіх з майдану віхола змела.
А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
Вважай, від помсти обрів врятувався,
В кущах, ярах хутенько заховався,
Хоча за ними і не гнав ніхто.
Злякались обри чи стрільця того,
Чи то боялись засідки, можливо.
Спалили все та й подалися живо,
Забрали, звісно, вбитого свого.
- А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
- То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
Устиг від обрів в лісі заховатись.
Стрілою білку, навіть, в око бив.
Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
Убитих підібрали й поховали,
На згарищі все, що могли, зібрали,
Та й лісом на схід сонця подались.
Бо знали: обрин того не простить.
Якщо лишаться – кари слід чекати…
Тож довелося їм усім тікати
І землю предків назавжди лишить.
Так опинились у полянськім краї
І оселились за Дніпром отут.
Тому, можливо, озеро це й звуть
Долобським чи Дулібським. То не знаю…
Аж тут дідусь від річки погукав
Подякував хлопчина та й подався.
Цей оповідок йому пригадався,
Коли писати «Повість…» він почав.