ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.14 22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть

Козак Дума
2025.07.14 19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.

Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,

Артур Курдіновський
2025.07.14 19:50
Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Тетяна Левицька
2025.07.14 14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу

Віктор Кучерук
2025.07.14 05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.

Оксана Рудич
2025.07.14 00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…

Ярослав Чорногуз
2025.07.13 23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі

Борис Костиря
2025.07.13 22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,

Артур Сіренко
2025.07.13 19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т

Артур Курдіновський
2025.07.13 16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!

По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!

Євген Федчук
2025.07.13 13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі

Олександр Сушко
2025.07.13 12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.

А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,

Віктор Кучерук
2025.07.13 08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.

Борис Костиря
2025.07.12 22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами

Світлана Пирогова
2025.07.12 14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка

С М
2025.07.12 13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось

в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Сергій Святковський
2025.06.27

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04

Ольга Незламна
2025.04.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про дулібів
Маленький Нестор полюбляв із дідом
Перепливати на той бік Дніпра.
Дідусь косу з собою в човен брав,
Косив траву на сіно. Нестор слідом
Її потроху до човна носив.
Бо ж в Києві суту́жно із травою.
Та й, мабуть, соковитої такої
Він біля дому би не накосив.
Поки дідусь під дубом спочивав,
Онук встигав побігати, погратись,
Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
Хоча далеко ще не запливав.
То ненадовго забрідав у ліс,
Можливо, там цікаве щось зустріне
Та обдивлявся кожну деревину
І кожен кущ, що по дорозі ріс.
А якось трохи далі він забрів
Й побачив чи то озеро, чи річку,
На березі хатинку невеличку.
А на колоді дід якийсь сидів.
Цікаво стало хлопцеві ураз:
Що ж то за хата, що за дід під нею?
Розбурханий цікавістю своєю,
Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
- І тобі добрий! – одізвався той, -
Яким макаром ти забрів, юначе?
Тут близько і людей немає, наче?
- Траву ми косим! А ти, діду, хто?
А ти живеш у лісі у цьому?
А озеро яку це назву має?
- Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
Хоч, видно, то сподобалось йому,
Бо бісики заграли у очах.
Не часто, мабуть, удавалось діду
З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
- Сідай, немає правди у ногах.
Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
Живу один, бо сам один лишився.
Мій древній рід на світі перевівся,
Хоча десь там ще родичі живуть…-
Дідусь махнув рукою десь на захід.
- Так ви прийшли з тієї сторони?
- Не я, а предки. Подались вони
Із тих країв, рятуючись від жаху.
- А хто були? Як звалися, скажіть?
- Були вони дулібами од віку,
Слов’янське плем’я древнє і велике.
Їх край на річці Богові лежить.
- Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
На ній живуть, здається, волиняни!
Здивовано дідусь на нього глянув,
Сприймаючи обізнаність таку
Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
- Дідусь, було, мені розповідав.
А що ж в дулібів була за біда,
Бо ж просто так рід землю не кидає?!
- Так, справді, синку, просто не кида…
Жили дуліби довго у тім краї,
Орали, сіялись , збирали урожаї,
Не думаючи, що прийде біда.
Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
Та що вони удіяти могли,
Як орди обрів зі степів прийшли…
- А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
Здається, так говорять на Русі?!
- Так, найлютіші із усіх народів,
Великі тілом, розумом же горді.
Та бог згубив, померли геть усі.
І не лишилось жодного із них,
Ні племені нема їх, ні нащадка…
Та оповім, давай, все по порядку.
Було то хто зна скільки літ тому,
Коли прийшла зі степу та навала,
Що на шляху усе поруйнувала.
Лишила степ в пожарищах й диму.
І до дулібів черга надійшла,
Хоч думали, що їх мине ця доля,
І обри підуть за Карпати полем.
Та в бо́гів думка іншою була.
Коли гінці страшну вість принесли́,
Що та навала на дулібів суне,
Мужі зібрались: від старих до юних,
Навстріч орді тій поспіхом пішли.
Три дні, говорять, билися вони.
Три дні на бойовиську кров лилася
І обрам наша сила піддалася,
Бо ж ми прожили довго без війни
У мирі із сусідами своїми.
Забули, як потрібно меч тримать.
Тепер прийшлося на собі спізнать
Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
Схилились наші села і міста,
Але того їм виявилось мало,
Бо всіх, які їм опір учиняли,
Вони тоді не жа́ліли. Отак
Народ дулібський і спізнав те лихо.
Чоловіки всі в полі полягли.
А що жінки й старі з дітьми́ могли?
Приходять обри, віхоть попід стріху
І вже село, як вогнищі пала,
А далі все добро позабирають,
Кого захочуть, того покарають.
Дивись – уже немає і села.
Прийшли й туди, де рід мій проживав.
Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
Сказали нести все, що є, на плечах,
Щоб обрин добре їсти-пити мав.
Коли вже люди, що могли, знесли,
Велів все обрин на вози складати
Та в них волів чи коней запрягати.
А все ж тягло до лісу одвели?!
Тут розлютився обрин головний,
Сказав жінок усіх підряд хапати
І по чотири-п’ять у віз впрягати.
Ще й сам усівся на один такий.
А він гевал, такий, що пошукати,
Що і одного годі потягти.
Мерщій велить батіг йому нести,
Щоб рухатися швидше спонукати.
Та й ну жінок по спинах батогом,
Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
І здвинути не можуть того воза.
Та ж не вблагаєш обрина того.
Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
Та прямо в око обрину уп’ялась.
Поки у страху обри розглядались,
Усіх з майдану віхола змела.
А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
Вважай, від помсти обрів врятувався,
В кущах, ярах хутенько заховався,
Хоча за ними і не гнав ніхто.
Злякались обри чи стрільця того,
Чи то боялись засідки, можливо.
Спалили все та й подалися живо,
Забрали, звісно, вбитого свого.
- А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
- То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
Устиг від обрів в лісі заховатись.
Стрілою білку, навіть, в око бив.
Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
Убитих підібрали й поховали,
На згарищі все, що могли, зібрали,
Та й лісом на схід сонця подались.
Бо знали: обрин того не простить.
Якщо лишаться – кари слід чекати…
Тож довелося їм усім тікати
І землю предків назавжди лишить.
Так опинились у полянськім краї
І оселились за Дніпром отут.
Тому, можливо, озеро це й звуть
Долобським чи Дулібським. То не знаю…
Аж тут дідусь від річки погукав
Подякував хлопчина та й подався.
Цей оповідок йому пригадався,
Коли писати «Повість…» він почав.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-08-09 20:01:56
Переглядів сторінки твору 438
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.921 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.863 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.757
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2025.07.13 13:58
Автор у цю хвилину відсутній