Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся,
мешкає поруч у будинку номер сорок шість.
Тільки-но ти прокидаєшся,
йдеш на кухню й пораєшся –
як у двері вже
дзвонить щастя непрошений гість.

Гість шепоче крізь щілину,
за якою лютує хурделиця
і жбурляє сніжки в обличчя твоє у вікні,
гість дратує тебе,
набивається й викобенюється:
"Відчиняй, я кажу, –
все одно ти належиш мені."

Може, п’яне те щастя,
раз тисне людині на психіку
і говорить, як справжнє нещастя,
не вибираючи слова:
"Я твій побут зміню.
Не піддам тебе жодному ризику.
Ні про що і ніколи
не болітиме ця голова."

Навпроти – балкон,
звідки влітку фотоґрафують твій вихід
у прозорій сорочці,
з волоссям твоїм після душу ще мокрим.
Ти у щастя свого на очах.
Його очі блакитні і тихі.
Проводжають на захід
пізнє сонце твоєї тілесної охри.

Ти ніколи ще з ним
так, щоб тісно, не співторкнулася
і не знаєш,
що художньо обдароване щастя твоє.
Десять років,
як ти від нещастя психічно звихнулася
і женеш у три шиї
всі щастя, які тільки є.

21 лютого 1996 р., Київ