Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
2026.06.11
17:34
Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
2026.06.11
15:56
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
2026.06.11
15:44
Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
2026.06.11
13:22
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
2026.06.11
08:10
Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
2026.06.11
07:41
Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мов
2026.06.11
06:54
верлібри дуже навіть
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
2026.06.11
05:55
Лисуватий, крутолобий,
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
2026.06.10
23:58
Нумо в коло йдіть до нас,
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…
Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…
Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
2026.06.10
21:26
Стільки причин в юдеїв для печалі.
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Аве
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Аве
2026.06.10
19:47
Поки ворог протягує лапи,
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.
***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.
***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
2026.06.10
19:19
Час квітучих чилійських суниць
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
2026.06.10
19:10
Господи, ти ж говорив, що все забудеться,
Замолиться, заспокоїться, завершиться тризною,
Але уважно поглянь на мої руки:
Жодних відбитків від обручок,
Шлейфів шрамів та ліній життя.
На обличчі сонмище зморшок,
У відцвілих очах жодної сльози,
Бо ча
Замолиться, заспокоїться, завершиться тризною,
Але уважно поглянь на мої руки:
Жодних відбитків від обручок,
Шлейфів шрамів та ліній життя.
На обличчі сонмище зморшок,
У відцвілих очах жодної сльози,
Бо ча
2026.06.10
18:21
Напевно, що ти не така, як усі,
і маєш на все — незатьмарений погляд.
Що коїться у потаємній душі —
не знає ніхто, окрім чуйного Бога.
Ти любиш повторювати: «Не така!»
Так! — Зіткана з ніжної квітки і криці.
Образи прощаєш, та підла рука
не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і маєш на все — незатьмарений погляд.
Що коїться у потаємній душі —
не знає ніхто, окрім чуйного Бога.
Ти любиш повторювати: «Не така!»
Так! — Зіткана з ніжної квітки і криці.
Образи прощаєш, та підла рука
не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
2026.06.01
2026.05.31
2026.05.14
2026.05.13
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва на річці Ворскла в 1399 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва на річці Ворскла в 1399 році
Степи безмежні, степи широкі
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
