Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
2025.11.22
07:30
Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
2025.11.22
06:28
Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
2025.11.21
22:14
На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
2025.11.21
21:13
мовчіть боги
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
2025.11.21
21:11
вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
2025.11.21
16:14
І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
2025.11.21
16:07
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
2025.11.21
15:58
Багатострадний верші пад
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
2025.11.21
09:21
Осені прощальної мотив
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
2025.11.21
02:48
Димок мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
2025.11.20
22:08
Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва на річці Ворскла в 1399 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва на річці Ворскла в 1399 році
Степи безмежні, степи широкі
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
