Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.19
18:39
не біда - зима повернулася
сніг мете на рідний поріг
Ніч Свята зігріє ці вулиці
прокладе дорогу зорі
Приспів (2р.):
хай із вертепу коляда
нам принесе надії дар
сніг мете на рідний поріг
Ніч Свята зігріє ці вулиці
прокладе дорогу зорі
Приспів (2р.):
хай із вертепу коляда
нам принесе надії дар
2025.12.19
17:46
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки,
2025.12.19
17:02
А то не слуги – золоті батони
поїли– як і яйця Фаберже,
то регіони,
тобто, їхні клони
у клані комуняк опезеже.
***
А мафіозі офісу(у френчі)
поїли– як і яйця Фаберже,
то регіони,
тобто, їхні клони
у клані комуняк опезеже.
***
А мафіозі офісу(у френчі)
2025.12.19
15:48
Сьогодні скрізь - поезія Різдва,
А вчора всі писали про Святвечір.
У читача розпухла голова,
Не витримали стільки віршів плечі!
Поети, як один, тримають стрій!
Куди не глянь - листівки та ікони.
Святкової поезії майстри!
А вчора всі писали про Святвечір.
У читача розпухла голова,
Не витримали стільки віршів плечі!
Поети, як один, тримають стрій!
Куди не глянь - листівки та ікони.
Святкової поезії майстри!
2025.12.19
15:32
А спічі одне одному читати –
це не діяння вищої ваги
і не дебати,
аби набрехати,
що це народу додає снаги.
***
А реактивний шут сягає неба,
це не діяння вищої ваги
і не дебати,
аби набрехати,
що це народу додає снаги.
***
А реактивний шут сягає неба,
2025.12.19
13:47
Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.
Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.
Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
2025.12.19
12:47
Прожитий рік ступає в час минулий.
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.
Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.
Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
2025.12.19
12:11
Даний вірш розглядався на одному необов'язкових офтоп-засідань робочих змін (вахт), яке відбулося днями.
І от що викликало увагу, крім усього іншого, а саме – техніки і технологій, які супроводжують виживання в поточних умовах.
Воно стосувалося сектор
2025.12.19
09:06
Уже не та, але гойдаю
осіннє небо на руках,
і не кажу, що в хати скраю
давно просочується дах.
Фундамент ледь тримає двері,
у вікон сліпкуватий зір.
Заполонив ліловий вереск
пороги і широкий двір.
осіннє небо на руках,
і не кажу, що в хати скраю
давно просочується дах.
Фундамент ледь тримає двері,
у вікон сліпкуватий зір.
Заполонив ліловий вереск
пороги і широкий двір.
2025.12.19
06:11
Знайомою стежиною
Вертаю до села, -
Тернами та ожиною
Вузенька поросла.
Але ще гарно видимі,
Ведучі будь-куди, -
Віддалено розкидані
Потоптані сліди.
Вертаю до села, -
Тернами та ожиною
Вузенька поросла.
Але ще гарно видимі,
Ведучі будь-куди, -
Віддалено розкидані
Потоптані сліди.
2025.12.18
20:22
Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
2025.12.18
13:58
Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
2025.12.18
13:19
Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.
Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.
Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
2025.12.18
07:24
Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
2025.12.18
00:08
Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
2025.12.17
23:48
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва на річці Ворскла в 1399 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва на річці Ворскла в 1399 році
Степи безмежні, степи широкі
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
