Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
2026.02.27
10:26
Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
2026.02.27
06:11
Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
2026.02.27
00:26
Всі імперії трималися на війнах, але всі імперії врешті пішли туди, звідки прийшли. Окрім однієї.
Якби всі народи заходились повертати все, що колись комусь належало протягом тисячоліть, історія людства скінчилась би швидко і назавжди.
Фальсифікації
2026.02.26
22:19
А Україна жирний пиріжок
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
2026.02.26
20:53
одягнись зі смаком
ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
2026.02.26
20:38
Місто щулиться, мов шкарбан ,
в мряці киснуть пусті двори,
а у лузі такий туман –
не продивишся, як не зри.
Тане простір – за п’яддю п’ядь,
мла звисає рядном до ніг.
Ніби в засвіти – в непроглядь
в мряці киснуть пусті двори,
а у лузі такий туман –
не продивишся, як не зри.
Тане простір – за п’яддю п’ядь,
мла звисає рядном до ніг.
Ніби в засвіти – в непроглядь
2026.02.26
20:04
Відійшов у небуття видатний український диригент, який лише кілька місяців не дожив до свого 90-ліття…
До речі, не лише диригент, а й письменник, поет, режисер, скрипаль, композитор,
викладач і навіть філософ. Про його музичні проекти, книги й афориз
До речі, не лише диригент, а й письменник, поет, режисер, скрипаль, композитор,
викладач і навіть філософ. Про його музичні проекти, книги й афориз
2026.02.26
19:17
Сидять старі на осонні, кістки свої гріють.
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета –
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета –
2026.02.26
17:52
Я вигляну з віконечка –
маленька замальовочка!
Не там, а тут
увесь наш театральний інститут
розсівся в рамки портретів
відомих акторів і пасивних поетів.
Що вже тут їм викривати,
коли вже видно й так,
маленька замальовочка!
Не там, а тут
увесь наш театральний інститут
розсівся в рамки портретів
відомих акторів і пасивних поетів.
Що вже тут їм викривати,
коли вже видно й так,
2026.02.26
12:22
У перші дні листопада минулого року я опублікував на ПМ вірш «Гекзаметр гніву», на який отримав від літератора, який (чи яка) виступає під іменем Пиріжкарня Асорті, доволі розлогу рецензію такого змісту:
«Що бачить читач, який натрапив на публікацію
2026.02.26
11:49
Звучали в голосі на Почет
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про вільху
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про вільху
У Василя сьогодні перший день
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
