Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.15
13:25
Я розхоюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхоюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхоюпую розум, розхоюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхоюпую біль і задавнену мук
Я розхоюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхоюпую розум, розхоюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхоюпую біль і задавнену мук
2026.06.15
10:42
Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
2026.06.15
09:44
Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
2026.06.15
08:00
Мов сторожа зла за бранцем,
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху,
Задираючи вверх вуха...
15.06.26
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху,
Задираючи вверх вуха...
15.06.26
2026.06.15
06:14
Птах сумний на горобині
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
2026.06.14
23:13
Не маєтки паперові,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
2026.06.14
21:55
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2026.06.14
20:11
іще на хвилину дитинство городом недостигаючих полуниць · строго зелений нечервоніючий аґрус усе дозволяється їсти навіть не миючи · старий холодильник кавказ із характерною залізною ручкою що в одноруких бандитів тільки стирчить не догори а додолу · херн
2026.06.14
19:27
Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
2026.06.14
17:29
Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
2026.06.14
11:25
Анатолій Матвійчук
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
2026.06.14
11:13
Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
2026.06.14
09:48
Пісок сховався у рогожу.
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
2026.06.14
07:48
Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
2026.06.14
07:24
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
2026.06.14
06:25
Щоби стан покращивсь зранку -
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
2026.06.01
2026.05.31
2026.05.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про вільху
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про вільху
У Василя сьогодні перший день
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
