Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про березку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про березку
Пололи ми із мамою город,
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
