Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.20
20:08
Здається іншим світ під жовтим листям.
Коли імлисто
у тихім плачі
старі невдачі
спадають мрякою з будинків та дерев,
він виглядає, начебто завмер.
Без літніх барв у сирості холодній
згорнувся кволо
Коли імлисто
у тихім плачі
старі невдачі
спадають мрякою з будинків та дерев,
він виглядає, начебто завмер.
Без літніх барв у сирості холодній
згорнувся кволо
2026.10.20
17:07
Як тут чарівно, мамо, як чарівно,
У жовте листя увібралася царівна!
Кленовий лист, тонкі вербові віти,
Вільха і буки прагнуть золотіти.
Краплини срібла на багрянім листі,
Думки прозорі, стишені і чисті...
Мережки хмар - тендітне павутиння,
І павучк
У жовте листя увібралася царівна!
Кленовий лист, тонкі вербові віти,
Вільха і буки прагнуть золотіти.
Краплини срібла на багрянім листі,
Думки прозорі, стишені і чисті...
Мережки хмар - тендітне павутиння,
І павучк
2026.10.20
16:18
Густий туман укутав перехрестя,
Сховав орієнтири і шляхи.
Чи зможеш ти дійти до Евресту
І подолати всі свої страхи?
Не видно далі аніж на пів кроку.
Праворуч і ліворуч є межа.
Туман розлив відвагу. Змокнув?
Сховав орієнтири і шляхи.
Чи зможеш ти дійти до Евресту
І подолати всі свої страхи?
Не видно далі аніж на пів кроку.
Праворуч і ліворуч є межа.
Туман розлив відвагу. Змокнув?
2026.10.20
14:05
Підійде понеділок, і для битви
Здійматися напружено пора.
Запеклим бути в боротьбі й молитві.
Під натиском розсиплеться гора.
У круговерті боротьби і смутку,
Тріумфів, катаклізмів і невдач,
У круговерті радощів і муки
Заглянь у серце, зрозумій, про
Здійматися напружено пора.
Запеклим бути в боротьбі й молитві.
Під натиском розсиплеться гора.
У круговерті боротьби і смутку,
Тріумфів, катаклізмів і невдач,
У круговерті радощів і муки
Заглянь у серце, зрозумій, про
2026.10.20
13:54
Струмки зі сліз і дзвоники із ружі,
Престол повітряний, сезон стрімких річок
Супротив простору над дзеркалом калюжі
Смарагдове чіпляє на гачок,
Аби ловити в невідомий день
Осінній дощ наметом мізерабля,
За словом лізе до масних кишень,
Граблі шукає
Престол повітряний, сезон стрімких річок
Супротив простору над дзеркалом калюжі
Смарагдове чіпляє на гачок,
Аби ловити в невідомий день
Осінній дощ наметом мізерабля,
За словом лізе до масних кишень,
Граблі шукає
2026.10.20
10:36
Не зліть Україну,
ви – держиморди!
Подавитесь кров’ю
своєї породи…
Землі захотілось? –
в землі нажеретесь.
В чию таку милість
Вкраїною претесь?
ви – держиморди!
Подавитесь кров’ю
своєї породи…
Землі захотілось? –
в землі нажеретесь.
В чию таку милість
Вкраїною претесь?
2026.10.20
06:53
Уночі, задумою обнятий,
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
2026.10.20
03:39
Майбутнє нібито належить молодим, але вирішують долі світу чомусь-то старі маразматики.
Взимку страшні не так морози, як відморозки.
Диктатора від серійного вбивці відрізняють лише масштаби злодіянь.
Питання влади в Україні для декого набагато ва
2026.10.20
00:14
могли би стрітися класично
все за програмою курити пити і т. д.
у цій ледь індивідуальній притчі
ніхто нікого особливо не зведе
немає жодних таємниць
є недомовленість і таємничість
па-де-труа не зовсім па-де-де
ця таємничість
все за програмою курити пити і т. д.
у цій ледь індивідуальній притчі
ніхто нікого особливо не зведе
немає жодних таємниць
є недомовленість і таємничість
па-де-труа не зовсім па-де-де
ця таємничість
2026.10.19
13:58
Я в море заходжу, у розум кипучий
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.
Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.
Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
2026.10.19
13:54
З дев'ятого поверху зрію нову
тутешньої днини картину барвисту.
Дощ срібними згардами та падолистом
оздоблює зеленкувату траву.
Так дивно, бо літо, здається, стекло
іржавою хною по спраглій землиці,
а квіти буяють, соснові ялиці
тутешньої днини картину барвисту.
Дощ срібними згардами та падолистом
оздоблює зеленкувату траву.
Так дивно, бо літо, здається, стекло
іржавою хною по спраглій землиці,
а квіти буяють, соснові ялиці
2026.10.19
13:25
Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!
Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!
Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
2026.10.19
06:54
В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
2026.10.18
23:47
околиця бозна-яких років
дім на околиці
що переслідує вві сні
відвідувачі-тіні
їх розмови чудернацькі
і що насправді знаєш ти
і що потрібно знати
немов поет що твердить
дім на околиці
що переслідує вві сні
відвідувачі-тіні
їх розмови чудернацькі
і що насправді знаєш ти
і що потрібно знати
немов поет що твердить
2026.10.18
22:44
Хтось любить пити каву,
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.
А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.
А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
2026.10.18
20:15
Поезіє, сонце моє оранжове!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриє тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником…
17 жовтня одному із найяскравіших поетів-шістдесятників, блискучому кіносценаристу і перекладачу, драматургу, громадському діячу й політику вип
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
2026.08.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Рено Шатільйонський
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рено Шатільйонський
Мазунчик долі, красень, мрія дам –
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
