Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
2025.11.22
07:30
Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
2025.11.22
06:28
Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
2025.11.21
22:14
На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
2025.11.21
21:13
мовчіть боги
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
2025.11.21
21:11
вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
2025.11.21
16:14
І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
2025.11.21
16:07
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
2025.11.21
15:58
Багатострадний верші пад
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
2025.11.21
09:21
Осені прощальної мотив
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
2025.11.21
02:48
Димок мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Рено Шатільйонський
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рено Шатільйонський
Мазунчик долі, красень, мрія дам –
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
