Розпитаю я про себе в тебе сам –
кажуть, ти співаєш славу Небесам –
те, що Богові належиш – добрий знак,
то, напевне, ти не збрешеш просто так.

Я люблю одну людину на ім’я,
без якого не спроможний жити я.
І особа ця існує в Небесах,
бо в миру її розбили в пух і прах.

Я щодня блудив по вулицях міських,
так шукав знайомі риси лиць людськи́х.
Дуже мало нас, хто любить тільки так.
Вас не більше – і тому це добрий знак.

Я дійшов одного разу до мети,
бо сказав: "Усе, що хочеш – тільки Ти".
І в печері, де ховаємось від вас,
ми прекрасно провели свій вільний час.

Що робили – наша справа і резон,
то ж послухай мій останній справжній сон.
Я лежу та й бачу небо й Небеса –
і мене цілує в губи ця краса.

І рука краси цієї ще жива,
а від смерті вже здивована брова,
вже розгублена тривога і любов,
вже стріла червона і … червона кров.

Сон продовжився вже вчора наяву.
Цю красу знайшли за містом у рову.
Я стою сьогодні зранку межи всіх.
Чорний похорон, а в мене сміх і гріх.

Я кохаю труп у ямі й Небеса,
під якими ця загинула краса…
Я прийшов просити смерті за любов,
за любов, яка чекає смерті знов.

Ми однакові були в своїх чуттях,
формах тіла, формах духу і в гостя́х.
Тільки в го́стях ми були такі, як всі –
натуральні вчинки й одяги прості.

Я ж прийшов до тебе в наготі тепер,
щоб засвідчив ти, що справді я помер.
Відправляй мене – і службу відправляй…
– Мій метелику!
Мій любий Батерфляй!..

8 березня 1996 р., Київ