Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.27
23:18
про що було воно тоді
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
2026.10.27
21:29
Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
2026.10.27
17:19
Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
2026.10.27
15:53
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
2026.10.27
13:24
Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
2026.10.27
06:09
Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сосну
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сосну
Онуки діда радісно зустріли,
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий на морозі.
Живу ялинку у руках тримає.
Тож дітвора так радісно стрічає.
«Ура! Ялинка! В нас ялинка буде!»
Нехай про теє знають усі люди.
Але дідусь поправив їх з порогу:
«Це не ялинка, а сосна,їй Богу!»
«А в чім різниця?» - діти здивувались.
«А ви б самі уважно придивлялись.
Ось бачите, які тут голки довгі?
Одне тим і різниться від другого.
Адже в ялинки голочки маленькі,
Порівняно з сосновими – тоненькі».
Поки дідусь сосну в кімнаті ставив,
Онуки геть забули усі справи,
Навколо нього й дерева крутились.
Їм вже сосну прикрасити хотілось.
І тут онучка діда запитала:
«Дідусю, як сосна такою стала?
Чи вона завжди отака була?»
Дідусь всміхнувся: «То усе від зла
І заздрощів, що зсередини точать,
Як хтось за когось кращим бути хоче.
Як хочете, то зараз розповім».
І він повідав цю легенду їм:
«Раніш сосна такою не була.
Росла низенька і зовсім мала.
Маленькі голки на гіллі стирчали
Такі, що, навіть, їх не помічали.
Поки іще маленькою була,
З деревами маленькими росла,
Тоді на це уваги не звертала,
І з усіма, як і всі діти, «грала»:
З ялинкою, березою і кленом,
Все рівно, чи червоним, чи зеленим.
З тваринками і птахами дружила,
Вони в гіллі ховалися, сиділи.
Від віхоли і вітру захищала
Та шишками своїми годувала.
Була привітна з усіма навколо,
Не відмовляла в помочі ніколи.
Та час ішов і друзі виростали,
Високими і гарними ставали.
А, особливо, подруга-ялина
Висока, гордо випростала спину
І лапами зеленими укрилась.
Сосна лише із заздрістю дивилась,
Адже сама маленькою зосталась,
Хіба з кущами тільки і рівнялась.
Та думала: «Хіба то справедливо,
Що хтось зроста високий і щасливий,
Природною наділений красою.
Вона б також хотіла буть такою…»
Дивилась на березу і на клена,
Які могли вдягтися у зелене,
А потім в золоті убратись шати.
Хотілось їй би і такою стати.
Уже й сама не знала, чого хоче,
Але росло бажання дні і ночі.
І заздро озирала всіх навколо
Та проклинала гірку свою долю.
Тож заздрість її врешті довела,
Що на усіх навколо стала зла.
Постійно настовбурчує голки
І той поганий,інший - не такий.
Обходили уже усі її,
Одна серед галявини стоїть
І зле на всіх навколо погляда,
Радіє – в кого трапиться біда.
Яко́сь йшов лісом гном-лісовичок,
Втомився, ліг під нею на бочок
Та і заснув. Вона ж бо добре знала,
Що гноми чародійну силу мали.
Тож вирішила скористатись тим.
Схилилася усім гіллям над ним,
Обплутала йому і руки, й ноги,
Що й ворухнутись він не має змоги.
Від того він прокинувся одразу
Та й висловив сосні свою образу,
Мовляв, чого вона його зв’язала,
Чи ж то вона на теє право мала?
Він же ішов, її не зачіпав,
Лише під гі́ллям у тіньочку спав.
Вона ж на нього хижо позирала
І на свого тріумфу час чекала.
Аж ось він запитав: - Чого ж ти хочеш?
Чи просто мені голову морочиш?
Отут вона і висловила враз
Те все, що її муляло весь час.
Що дуже хоче буть вона така,
Як та ялинка-подруга гінка,
Висока…Хоче голки мати
За неї довші, й довші набагато.
Та хоче ще аби її краса
Підносилася аж під небеса…
А крона…буде хай, немов у клена…
Щоб цілий рік була вона зелена…
Іще вона багато говорила,
Бо й те хотіла, і друге хотіла.
Чого конкретно – і сама не знала,
Але бажала…Як вона бажала.
І гном не стримавсь: - Та ж якою бути
Ти врешті хочеш? Хочу я почути.
Вона багато знов наговорила,
Усе, що вона мріяла-хотіла.
І мовив гном: - Зроблю, як ти бажаєш.
Хоча, я бачу, ти й сама не знаєш
Чого ти хочеш…Відпусти-но лише
І, обіцяю, я тебе потішу.
Сосна швиденько гнома відпустила.
Він став, зібрав усі чарівні сили
І чарівні слова свої промовив.
Як лиш останнє пролунало слово,
Тут на очах вона ураз змінилась,
Маленькі голки довгими зробились
І крона її вгору піднялася,
На стовбурі високому знялася.
Неначе все, чого вона й хотіла,
Але…якесь неоковирне тіло.
А гном внизу сміється: - Що, дістала?
Тепер мене ніяк ти б не зв’язала.
Дістань-но, спробуй з висоти отої!
Й подався, задоволений собою.
Поглянула сосна і гірко стало,
Вона ж бо зовсім іншого чекала.
Хотіла б знов зробитися малою.
Заплакала смолистою сльозою,
Яка на землю по краплині впала
Й бурштином за мільйони років стала.
З тих пір, як таке трапилося з нею,
Все тулиться вона поміж ріднею.
І заздрити нікому тут не треба,
Бо ж всі навколо схожі лиш на тебе.
Збираються докупи сосни бором,
Пісні співають разом з вітром хором.
Зимою, влітку завжди зеленіють.
Стоять високі і, напевно, мріють.
Але про що – поміж своїх шепочуть
Та вголос зізнаватися не хочуть».
«Дідусю, та такого буть не може.
Глянь, ця сосна так на ялинку схожа.
Хіба що тільки довші голочки…»
«То усе гном тоді зробив-таки.
Сосна ж малою всім була привітна,
Могли пташки і звірі посидіти,
Сховатися на ній з очей чужих,
Щоб хижаки не вихопили їх.
Тож гном зробив – коли сосна мала,
Щоб на ялинку схожою була.
А як стає дорослою сосна,
То тягне вгору стовбуром вона.
Стоїть, згори печально погляда,
Якою була гарна молода».
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий на морозі.
Живу ялинку у руках тримає.
Тож дітвора так радісно стрічає.
«Ура! Ялинка! В нас ялинка буде!»
Нехай про теє знають усі люди.
Але дідусь поправив їх з порогу:
«Це не ялинка, а сосна,їй Богу!»
«А в чім різниця?» - діти здивувались.
«А ви б самі уважно придивлялись.
Ось бачите, які тут голки довгі?
Одне тим і різниться від другого.
Адже в ялинки голочки маленькі,
Порівняно з сосновими – тоненькі».
Поки дідусь сосну в кімнаті ставив,
Онуки геть забули усі справи,
Навколо нього й дерева крутились.
Їм вже сосну прикрасити хотілось.
І тут онучка діда запитала:
«Дідусю, як сосна такою стала?
Чи вона завжди отака була?»
Дідусь всміхнувся: «То усе від зла
І заздрощів, що зсередини точать,
Як хтось за когось кращим бути хоче.
Як хочете, то зараз розповім».
І він повідав цю легенду їм:
«Раніш сосна такою не була.
Росла низенька і зовсім мала.
Маленькі голки на гіллі стирчали
Такі, що, навіть, їх не помічали.
Поки іще маленькою була,
З деревами маленькими росла,
Тоді на це уваги не звертала,
І з усіма, як і всі діти, «грала»:
З ялинкою, березою і кленом,
Все рівно, чи червоним, чи зеленим.
З тваринками і птахами дружила,
Вони в гіллі ховалися, сиділи.
Від віхоли і вітру захищала
Та шишками своїми годувала.
Була привітна з усіма навколо,
Не відмовляла в помочі ніколи.
Та час ішов і друзі виростали,
Високими і гарними ставали.
А, особливо, подруга-ялина
Висока, гордо випростала спину
І лапами зеленими укрилась.
Сосна лише із заздрістю дивилась,
Адже сама маленькою зосталась,
Хіба з кущами тільки і рівнялась.
Та думала: «Хіба то справедливо,
Що хтось зроста високий і щасливий,
Природною наділений красою.
Вона б також хотіла буть такою…»
Дивилась на березу і на клена,
Які могли вдягтися у зелене,
А потім в золоті убратись шати.
Хотілось їй би і такою стати.
Уже й сама не знала, чого хоче,
Але росло бажання дні і ночі.
І заздро озирала всіх навколо
Та проклинала гірку свою долю.
Тож заздрість її врешті довела,
Що на усіх навколо стала зла.
Постійно настовбурчує голки
І той поганий,інший - не такий.
Обходили уже усі її,
Одна серед галявини стоїть
І зле на всіх навколо погляда,
Радіє – в кого трапиться біда.
Яко́сь йшов лісом гном-лісовичок,
Втомився, ліг під нею на бочок
Та і заснув. Вона ж бо добре знала,
Що гноми чародійну силу мали.
Тож вирішила скористатись тим.
Схилилася усім гіллям над ним,
Обплутала йому і руки, й ноги,
Що й ворухнутись він не має змоги.
Від того він прокинувся одразу
Та й висловив сосні свою образу,
Мовляв, чого вона його зв’язала,
Чи ж то вона на теє право мала?
Він же ішов, її не зачіпав,
Лише під гі́ллям у тіньочку спав.
Вона ж на нього хижо позирала
І на свого тріумфу час чекала.
Аж ось він запитав: - Чого ж ти хочеш?
Чи просто мені голову морочиш?
Отут вона і висловила враз
Те все, що її муляло весь час.
Що дуже хоче буть вона така,
Як та ялинка-подруга гінка,
Висока…Хоче голки мати
За неї довші, й довші набагато.
Та хоче ще аби її краса
Підносилася аж під небеса…
А крона…буде хай, немов у клена…
Щоб цілий рік була вона зелена…
Іще вона багато говорила,
Бо й те хотіла, і друге хотіла.
Чого конкретно – і сама не знала,
Але бажала…Як вона бажала.
І гном не стримавсь: - Та ж якою бути
Ти врешті хочеш? Хочу я почути.
Вона багато знов наговорила,
Усе, що вона мріяла-хотіла.
І мовив гном: - Зроблю, як ти бажаєш.
Хоча, я бачу, ти й сама не знаєш
Чого ти хочеш…Відпусти-но лише
І, обіцяю, я тебе потішу.
Сосна швиденько гнома відпустила.
Він став, зібрав усі чарівні сили
І чарівні слова свої промовив.
Як лиш останнє пролунало слово,
Тут на очах вона ураз змінилась,
Маленькі голки довгими зробились
І крона її вгору піднялася,
На стовбурі високому знялася.
Неначе все, чого вона й хотіла,
Але…якесь неоковирне тіло.
А гном внизу сміється: - Що, дістала?
Тепер мене ніяк ти б не зв’язала.
Дістань-но, спробуй з висоти отої!
Й подався, задоволений собою.
Поглянула сосна і гірко стало,
Вона ж бо зовсім іншого чекала.
Хотіла б знов зробитися малою.
Заплакала смолистою сльозою,
Яка на землю по краплині впала
Й бурштином за мільйони років стала.
З тих пір, як таке трапилося з нею,
Все тулиться вона поміж ріднею.
І заздрити нікому тут не треба,
Бо ж всі навколо схожі лиш на тебе.
Збираються докупи сосни бором,
Пісні співають разом з вітром хором.
Зимою, влітку завжди зеленіють.
Стоять високі і, напевно, мріють.
Але про що – поміж своїх шепочуть
Та вголос зізнаватися не хочуть».
«Дідусю, та такого буть не може.
Глянь, ця сосна так на ялинку схожа.
Хіба що тільки довші голочки…»
«То усе гном тоді зробив-таки.
Сосна ж малою всім була привітна,
Могли пташки і звірі посидіти,
Сховатися на ній з очей чужих,
Щоб хижаки не вихопили їх.
Тож гном зробив – коли сосна мала,
Щоб на ялинку схожою була.
А як стає дорослою сосна,
То тягне вгору стовбуром вона.
Стоїть, згори печально погляда,
Якою була гарна молода».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
