«Я останній супутник Брендана…»

(Ірландська легенда)

Ми тесали свій човен
З твердого ірландського дубу,
В якому лишив свої ікла
Чорний вепр Торкдув,
З дубу, якого торкнувся Белл блискавками,
Якого сушило Сонце і зрошував Дощ –
Дві стихії, якими одвічно клянуться ірландці (ми).
Ми майстрували щогли
З гнучкого ірландського ясена,
Що самотньо ріс на горі святого Патріка
І поклонявся осінньому вітру.
Ми здіймали вітрила з льону,
Що ріс під синім небом,
І вбирав його кольори в пелюстки
І радів кожному дню світлому,
Ми знімали останні сорочки,
Вибілювали їх морською сіллю
На сліпучих променях
Білого липневого Сонця.
Ми обтягували човен волячою шкірою –
Міцною, як наші жили
Чорного рогатого велетня,
Що блукав пагорбами Бруг-на-Бойн,
Пив з озера Лох-Ло.
Ми – чотирнадцять віруючих і троє невіруючих,
Пливли чотирнадцять літ –
Наздоганяючи руде бородате Сонце.
Ми ступили на зелену землю острова
Тір-на-н’Ог і повернулись:
Будувати монастирі з дикого каменю.

Ми плили в шкіряному човні думок
По зеленим хвилям історії
Ми – монахи ірландського Неба…