Село стояло над Дніпром колись.
Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
Бо й назви вже ніхто не пам’ятає.
Там всі оці події й відбулись.
Жила в селі тому вдова одна,
Козачка ще від прадіда і діда.
На ті часи вже й посивіла з виду,
Бо ж стільки бід пережила вона.
Вдова та, кажуть, мала двох синів –
Степана і молодшого Івана.
Хоч вийшла заміж за коза́ка рано,
Та чоловік в походах і борні.
Тож народила вже в роках вона
Одного, через кілька літ другого.
Вже й поховала чоловіка свого
Й синів на ноги ставила одна.
Тряслась над ними, не спала́ ночей
Аби синів від лиха захистити.
І виросли, нарешті, її діти.
Та й красені – не відвести очей.
Хотіла все аби при ній були
Та в них уже козацька кров заграла.
Пішли на Січ. Вона все визирала
Аби хоча б на хвильку прибули.
До Січі недалеко там було,
Тож юнаки частенько зазирали.
Від щастя мати, що робить – не знала,
А радості її на все село.
Якось сини приїхали разом,
Бо у похід далекий вирушали.
Донці до Січі посланців прислали
Аби на басурманський йти Азов.
Отож на Дон рушали козаки.
Й сини також у той похід пристали.
Хоч мати серцем і не відпускала
Та відпустити мусила-таки.
Зібрала їм, що треба у торби,
Благословила у похід далекий,
Хоча самій далося то нелегко,
Але що мала супроти зробить?
Сини сказали, що похід легкий,
Що там іти до того до Азова?
За місяць, може і пове́рнуть знову.
Та мати відчувала щось-таки.
Що не побачить більш синів своїх.
Отож тихенько сльози витирала,
Аж до самої річки проводжала,
Благословила на дорогу їх.
Сини на «чайку» з берега зійшли,
Вклонилися до ніг матусі звідти.
Й вона лишилась в далечінь глядіти,
Де всі байдаки й «чайки» попливли.
І кожен день виходила вона,
На березі, вдивляючись, стояла,
Синів з походу того виглядала
Й надвечір поверталася сумна.
Уже давно і місяць пролетів,
За ним другий. Вже скоро й рік минає,
А про синів і звісточки немає,
Немов пірнули в невідомість ті.
Вона все ходить, сльози не спиня,
Що капають на польову дорогу.
Уже її заледве носять ноги.
Але іде та вигляда щодня.
П’ять літ минуло, як сини пішли.
П’ять літ вона виходила стрічати
Та серце своїм горем надривати…
Одного дня вже мертвою знайшли
Її на тому березі, де ждала.
На тому місці жінку й поховали.
По іншому зробити й не могли.
Хай вигляда душа синів своїх,
Нехай чекає, раз чекала доки.
Насипали могилку невисоку…
А що ж сини? Що трапилося в них?
Чому не повернулись до цих пір?
Що саме їх затримало в поході?
Людині свою долю знати годі.
Коли брати ще полишали двір,
То думали, що місяць, може, два
Та і вони повернуться додому.
Затримала, проте, їх доля в тому
Азові на роки. Й таке бува.
Спочатку місто штурмом узяли
Та вирізали бусурман геть чисто.
Тоді від турок боронили місто.
Хоч важко та відбилися були.
Кружляла навкруг міста татарва,
Додому повернутись не давала.
А потім нова, ще страшніш навала.
Отож похід той не на рік, на два.
Аж на п’ять літ «сидіння» затяглося,
Бо ж мусили від турка боронить.
Коли ж нашестя удалось відбить
І турку відступити довелося,
В царя Москви просилися узять
Здобутий град «під царську руку сво́ю».
Та цар махнув на той Азов рукою,
Не захотів із турком воювать.
П’ять літ в Азові пробули брати,
П’ять літ із бусурманом воювали.
Молитви мами їх оберігали,
Бо ж цілих між козацтва не знайти:
Усі в боях дістали якісь рани,
А в них - а ні подряпини в обох.
Всі кулі відлітали, мов горох
Відскакували гострі ятагани.
Та вже, як турок взявся відступать,
То сліпа куля звідкись прилетіла
І вп’ялася Іванові у тіло.
Степан все кинув – брата рятувать.
Перев’язав, щоб зупинити кров,
Відніс подалі з колотнечі бою,
Постійно прикриваючи собою.
«Не помирай!»- звертався знов і знов.
Уже скінчились за Азов бої,
Де половина тих, що місто взяли,
На його мурах голови поклали.
Хоч турки й подались в свої краї
Та сил тримати місто не було,
Тож вирішили стіни підірвати
Та вже тоді додому повертати.
Іван же з того часу, як на зло,
Ніяк не міг поранення здолати.
Йому весь час у грудях щось пекло
І сил на ноги стати не було.
Отож Степан опікувався братом.
Відніс на «чайку» на своїх руках
Там кожухами теплими укутав.
Весь час був біля нього, як прикутий
Та все, що той оклигає, чекав.
Час все минав, долали «чайки» шлях,
Іванові на краще не ставало.
А десь там мама на обох чекала,
Мабуть, щодень виходила в сльозах?!
Вночі вони на «чайці» підпливли
До берега, де у похід рушали.
На «чайці» смолоскипи запалали
Аби пристать до берега могли.
Степан на берег брата переніс,
Поклав його під горбиком над річку.
Приніс йому напитися водички,
Подякував козацтву за підвіз.
Ті смолоскипи кинули й гайда,
На Січ свою козацьку подалися.
Степан один із братом залишився,
Вслухаючись, як жебонить вода.
Чекаючи, як сонечко зійде,
Прийти –таки до рідної до хати.
Там рідні стіни, там рідненька мати,
Вона рятунок синові знайде.
Побачив вранці, що Іван лежить
Під горбиком у заростях незвичних,
Якіїсь квіти, наче довгі свічки,
Цвіт пурпуровий, як вогонь горить.
А листя , наче на вербі, стирчать.
І з нього краплі - прямо на Івана,
Як сльози омивають йому рану
Й затягується рана на очах…
Тож і назвали цвіт – плакун-трава,
Від того, що вона, здається, плаче,
За дітьми побивається неначе.
Душа в ній б’ється мамина жива.
Другі ж говорять інше про той цвіт,
Що він з козачих смолоскипів взявся,
У червні пурпуровий цвіт займався,
Горів, аж осінь сходила на світ.
Хай би там як –плакун-трава росте
Там, де завжди вологи забагато…
Хтось взявся цю легенду розказати,
А я почув і написав про те.