Не те щоб ніч, а радше, чорний злак...
Не те щоб злак, а зірна зав'язь думки,
що запливла знічев'я, просто так,
в зіницю нашорошену відунки.

І вгледіла... і вгледіла стара,
що блиск осінній стовчений бісятком,
босятком вітру (свистом по ярах),
що зникне десь у царстві тридесятім.

У жбані полив'яному скипів
одвар тягучий днів листопадових –
а що ти, хлопче, ти чого хотів?
Іде війна – он бачиш: вдови, вдови...

Не доведи тебе шукать любов
на зиму глядучи – чого б то ради?
Ну є твоя... ну буде ще...
Шубовсть – упала тінь у жбан вертючим гадом.

Оце отут, де шаркає зола,
це дух огненний тліє у вугіллі,
а ці криві од крові дзеркала –
то світ людей: квадрати чорно- білі...

Нічого не скажу, і не проси:
диви, позавірюшилось у полі,
як догола вербицю обтрусив
бурун і сипонув у рану солі.

Не час... не час: дожиєм до весни,
а там, гляди, сама природа вкаже
на твою Ладу... Може, й на човні
іще вона приплине – щастя ради.

А зараз ніч. Не те, щоб ніч, а темінь.
Не те, щоб темінь, чуєш, глушина!
Іди і не питайся тільки: де ми?
Осіння пастка кроки обтина...