Піде топити в бурних ручаях
останні грона смуту золотого,
аби не залишилося отого
ні крихти – ні в душі, ні на руках.

Тьху-тьху через плече, зомліє длань...
Нехай візьме той смут сумеркний дідько,
до свого господарства візьме шибко
тієї гіркоти зотлілу хлань:

і сіру мжичку, і кервавий лист,
і три щопти осінньої негоди.
Вона потопить все у чорнім броді
та білодухо вийде на поміст

до явора, до притулку душі,
де кожна гілка, викохана сонцем,
гніздо ховала в соннім оболоці
од златотрясу, хуги та олжі.

І там... і там, дитинно, як у сні,
у тім гнізді, полишеному птаством,
залюляється крихіткою щастя –
до просвітку, до сколиху весни.