ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2025.07.12 14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка

С М
2025.07.12 13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось

в очах моїх ти
в очах моїх ти

Іван Потьомкін
2025.07.12 12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт

Юрій Гундарєв
2025.07.12 10:12
Якось незрозуміло… Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі… Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста. Оточують його

Юрій Гундарєв
2025.07.12 09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Артур Курдіновський
2025.07.12 07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:

Віктор Кучерук
2025.07.12 05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.

Борис Костиря
2025.07.11 21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат

Юрій Лазірко
2025.07.11 18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив

Віктор Кучерук
2025.07.11 06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.

С М
2025.07.11 05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину

В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп

Володимир Бойко
2025.07.11 00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього. Де ванька напаскудив – там і «русскій дух». Велика брехня – спосіб реалізації великої політики. Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні. Велич у спадок не передається,

Борис Костиря
2025.07.10 21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,

Козак Дума
2025.07.10 14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,

Тетяна Левицька
2025.07.10 13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес

Віктор Кучерук
2025.07.10 08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Сергій Святковський
2025.06.27

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04

Ольга Незламна
2025.04.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про беладону
Читав я книжку про часи сумні
Далекого тепер середньовіччя.
І було страшно й боляче мені,
Бо ж гинув люд, згоряв, неначе свічка.
І у прямому сенсі, звісно, теж.
По всій Європі вогнища палали.
Людей, які виходили із меж
(А і тоді таких було чимало),
Хапали і на вогнище тягли,
Аби вогнем очистить душі грішні.
Чи то часи такі тоді були?
Чи люди були набагато зліші?
А скільки відьм згоріло у вогні,
Лише за те, що відали незнане.
Читав і було гірко так мені,
Пекла якась іще одвічна рана,
Бо ж уявляв, як боляче було
Отак живому на вогні горіти.
Ще й бачити, як місто все прийшло
Аби на твої муки поглядіти…
Перегорнув сторінку і… дива:
Та й не такі вже й злі попи, одначе,
Бо ж знали, як конає плоть жива
І як душа і корчиться, і плаче.
Тож відьмі, перед вогнищем самим
Давали зілля одного попити.
Багато чого було в зіллі тім,
Що помагало болі притупити.
І серед всяких мінералів, трав
Була і беладона в зіллі тому.
Я, звісно, про таку рослину знав,
Росла в нас недалеко біля дому.
Батьки мені казали: «Не чіпай!
Бо і до смерті може отруїти».
Тож я і не чіпав. Росте нехай,
Мені ж не заважає вона жити.
А тут задумавсь: знаю стільки літ,
Але нічого, справді, геть не знаю.
Звідкіль вона з’явилася на світ?
Чому таку цікаву назву має?
Старих людей потроху розпитав.
Щось по книжках порився, подивився
І, що почув, і все, про що узнав –
У цій легенді з вами поділився.
Колись, вже кілька сотень літ тому
До нас приїхав знатний італієць.
Схотілось світ побачити йому
Чи то у справах…Звісно, ця подія
В літописах ніде не збереглась.
Тож я не знаю, як там його звати.
В Італії він був, можливо, князь
І був, напевно, знаний і багатий.
Узяв з собою він сестру свою,
Яку, я точно знаю, Белла звали.
Була красуня у своїм краю,
Відбою від закоханих не мала.
По нашим міркам захуда була
Та і занадто, мабуть, блідувата.
В тіснім палаці все життя жила,
То де ж було їй там позасмагати.
Та й модно так в Італії було.
Але у нас жили своїм порядком…
І от оцю красуню занесло
До України, краєм мандрувати.
Вважаючи чарівною себе,
На всіх вона дивилась гордовито.
Якщо воно в Італії «цабе»,
То в цім краю лиш павою ходити.
Отак вона й ходила, звисока
На «дикий» люд місцевий поглядала.
Тримала горностая на руках.
Так модно у Європі тоді стало,
Щоб воші перелазили хутчій
На ту тваринку. Іншого не знали.
Бо ж митися тоді в Європі тій
Аристократи звички ще не мали.
Духами забивали сморід свій,
Косметикою бруд свій прикривали.
І це за звичне видавалось їй.
Тож «дикуни» її і дивували.
А люди озирались їй услід
Та за спиною закривали носа,
Бо ж тягся слідом той «духмяний» слід,
Що дибки піднімалося волосся.
Якось, йдучи по Києву, вона
Зустріла козаченька молодого.
Спинилася на мить, немов дурна:
От, коби запопасти їй такого!
Та миттю себе в руки узяла
І повелася, як їй і годилось.
Побіля нього павою пройшла,
Лиш крадькома у очі подивилась.
А далі очі томно підвела,
Мовляв, поглянь, яка я вся із себе.
Я сотні вже із розуму звела,
Прийшла пора узятися й за тебе!
Але козак уваги не звернув,
Пройшов, немов її і не помітив
І голови услід не повернув.
Ох,же яка вона була сердита.
Та вирішила досягти свого.
Зі скринь найкращу вдяганку дістала,
У очі щось накрапала того,
Від чого очі, як в кота блищали.
Натерла щоки теж не знати й чим,
Аби вони, немов огнем горіли.
Та і пішла. Хоч Київ і не Рим,
Але народу сновигає сила.
Як би не пропустити козака!
Ішла, а по боках очима стригла.
Аж ось удача їй, та ще й яка,
Помітити його краєчком встигла.
І знову мимо павою іде
І, наче, очі скромно опускає
Та все уваги від коза́ка жде.
А він її, немов не помічає.
Пройшов та і очей не повернув.
Хіба отак в Італії бувало?
Там перший-ліпший шию би звернув,
Якби вона повз нього простувала.
На третій день полює знов вона.
Уже сама рішила не чекати.
Бо ж час її у Києві мина,
Вже скоро далі вирушати з братом.
Знов одяглася, наче на банкет,
Духів пів пляшки вилила на себе.
Взяла не горностая, а букет.
Сказала брату, що пройтися треба.
Іде, очима знов людей пасе
Та поміж ними козака шукає.
Аж знов назустріч юнака несе.
Тепер вже в сіті його упіймає!
Вона впритул до нього підійшла,
Всміхнулась криво, як належить донні.
І руку для цілунку простягла.
Манери козакові невідомі.
Тож донні руку лиш злегка потис,
Боявся, видно, щоб не розчавити.
Не став рукою прикривати ніс,
Хоча духи розпочали смердіти.
А він до таких запахів не звик.
Вона прошепотіла: - Донна Белла.
Він відступив від неї трохи вбік,
Заграла в нього посмішка весела.
- Говориш, Белла. Ну й ім’я твоє?!.
А я Максим, було б тобі відомо.
- Я донна Белла! – знов та за своє.
-Ну, добре Белла, хай вже буде донна,-
Всміхнувсь козак,- пробач, та маю йти.
Багато справ, ще забіжу додому.
Але, ще перед тим, як далі йти:
- Прощай,- сказав іще раз,- Белла…донна.
Піймавши знову облизня, вона
Розлючена додому подалася.
І думка її мучила одна:
Чому її задумка не вдалася?
Козак її краси не оцінив?
Ну, що ж, вона знайде на нього силу
(В Італії в цім зналися вони,
Он скільки Борджа люду потруїли)
Дістала вдома скриньку з багажа:
Всілякі трави, порошки та мазі.
Все має бути, як вона бажа!
Вона нікому не проща образи.
Але зі світу встигне ще звести,
Спочатку треба змусити кохати,
Коханням тим до сказу довести,
А потім відштовхнути… Стала брати
Зі скриньки все, що лиш у ній було,
Щось там товкла, мішала, колотила.
Від того стільки смороду було,
Що вона навстіж вікна всі відкрила.
Враз залетів в кімнату вітерець,
Вхопив те зілля, у обличчя кинув.
Вдихнула повні груди. Хай їй грець!
В безсиллі раптом впала на коліна.
Схопилася, рвонула до вікна
Аби повітря свіжого вдихнути.
Та раптом зникла, наче та мана.
Лиш одяг залишився, мов забутий.
Брат всю округу в пошуки підняв,
Просив, грозився, сам ходив шукати.
Хоч він великі гроші обіцяв…
Прийшлось самому в рідний дім вертати.
А у садочку, де вони жили
У Києві хтось дивну квітку бачив.
Згадати й старожили не могли
Нічого, навіть схожого, одначе.
Брудно червоним цвітом зацвіла,
А далі чорні ягоди вродила.
Отруйна, люди бачили, була,
Тож не чіпали, ягоди не їли.
Козак,що цю історію узнав,
Згадав про дивну стрічу перед того,
Й ту квітку беладоною назвав,
А люди підхопили вже від нього.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-11-29 19:04:32
Переглядів сторінки твору 480
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.921 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.863 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.790
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2025.07.06 16:16
Автор у цю хвилину відсутній