У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.