
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.20
14:25
Є такі періоди життя,
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.
І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.
І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
2021.01.20
12:58
Ти по воду ішла.
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом
2021.01.20
12:46
Небо трусить сніг лапатий,
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.
2021.01.20
11:11
Ой, отримав юний слон
У презент крутий айфон.
Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.
Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.
У презент крутий айфон.
Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.
Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.
2021.01.20
09:36
Птиці мерзнуть он там, у задвірку,
Ніби пси без господаря долі.
Це ж бо Всесвіту випала дірка
На район цей – сіренький і кволий
Боже, дай-но натхнення, цидулку,
Щоби гідно цей світ оцінити,
Не відчути: для декого мулько,
Ніби пси без господаря долі.
Це ж бо Всесвіту випала дірка
На район цей – сіренький і кволий
Боже, дай-но натхнення, цидулку,
Щоби гідно цей світ оцінити,
Не відчути: для декого мулько,
2021.01.20
08:56
«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать
2021.01.20
08:02
Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.
З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.
З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
2021.01.20
04:41
О, Боже!
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму
2021.01.19
20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.
Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.
Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
2021.01.19
20:09
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.
***
Воюємо. Я знаю, що залізно
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.
***
Воюємо. Я знаю, що залізно
2021.01.19
20:00
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...
***
Караюся, але не каюсь
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...
***
Караюся, але не каюсь
2021.01.19
19:38
Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
2021.01.19
19:05
Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
2021.01.19
18:28
Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.
Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.
Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,
2021.01.19
18:25
Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.
Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.
Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас
2021.01.19
18:21
Нарешті сніг за синіми вітрами
Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.
На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.
На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.08
2020.12.21
2020.12.16
2020.12.15
2020.12.12
2020.12.05
2020.12.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Дума про Остафія Дашкевича
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дума про Остафія Дашкевича
У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію