У кожної людини в душі є діра розміром з Бога, і кожен заповнює її як може.

Жан-Поль Сартр

Як же глибоко в моєму серці,
я приховую це почуття.
Наче звук на найвищому герці,
Розриває все моє буття.

Далі бути як, гадки не маю,
Бо десь глибоко там у душі,
Як дитя свою мрію плекаю
Мрію ту, що змивають дощі.

Кожен вечір за чашкою чаю
Знов неспішно згадаю тебе.
Те тепло твоїх рук пам'ятаю,
що мене уві сні дожене.

Як побачу тебе, ціпенію,
Заздрю я в той момент журавлю
Що летить поміж білі хмарини,
Поки я почуття ці топлю.

Надягну свою посмішку милу,
бо не можу собі уявить
Як дізнаєшся ти про безсилу
ту мене, яка поруч в цю мить.

Я тримаюсь, я мушу буть сильна,
Створю власне своє укриття.
Від душевного болю, де щільно,
Пропаду, мабуть, в невороття.

І тоді ти згадаєш, раптово,
Те усміхнене, добре дівча,
Що благально дивилось на тебе,
Чекаючи твого плеча.

Враз злетяться у небо пташини,
Не шкодуючи власних крил.
І тоді зрозумієш невпинно,
Що раніше колись упустив.

Ту любов таку щиру і чисту,
яка гріла тебе у ту мить.
Бо дівча те тоді безневинно,
Не зізналось, як сильно болить.

2020