Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.