Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.23
00:38
А нам би ще пів дрібочки тепла
І слів, як шепіт, або вдих і видих.
І не шукати знову й знову винних,
Та ця зима укотре замела...
І мерзнуть руки, серце і думки,
І множиться образа на роки....
І слів, як шепіт, або вдих і видих.
І не шукати знову й знову винних,
Та ця зима укотре замела...
І мерзнуть руки, серце і думки,
І множиться образа на роки....
2026.11.22
23:09
не вистачає часу
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
2026.11.22
22:27
Пишу я ампулою ці
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Тетянин день
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тетянин день
Двадцять п’ятого січня, у Тетянин день, я з добрим настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там на врочисту літургію зібралося багато духовенства й вірян. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день із подругою в себе вдома.
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
