Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Тетянин день
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тетянин день
Двадцять п’ятого січня, у Тетянин день, я з добрим настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там на врочисту літургію зібралося багато духовенства й вірян. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день із подругою в себе вдома.
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
