Двадцять п’ятого січня, у Тетянин день, я з добрим настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там на врочисту літургію зібралося багато духовенства й вірян. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день із подругою в себе вдома.
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!

25.01.2021