ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про богомола
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про богомола
- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію