ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Бойко (1953) /
Проза
Модерне малоросійство. Пам’ятаймо козу-дерезу.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Модерне малоросійство. Пам’ятаймо козу-дерезу.
Справжній українець повинен розмовляти російською, любити Росію, ненавидіти Україну та все українське а також поширювати ідеї «русского мира». До того ж він має називати Україну не інакше як «эта страна» чи щось подібне, аби не було сумнівів, якій насправді «странє» він прислужує. Саме так бачать Україну та українців російські та проросійські пропагандони – територією без титульної нації, власної мови і культури. Усі незгодні, тобто українські патріоти, оголошуються націоналістами, нацистами, фашистами і підлягають асиміляції або ліквідації.
І, взагалі, Україна – це «геополитический проект Запада», як каже їхнє головне пуйло. Хоча не надто віриться, що Путін та його банда геть усі були двійочниками з історії. Навіть історія СССР розумних дечому таки вчила. Але, слід віддати їм належне, – вони є досить вправними, хоча й безсоромними, брехунами та маніпуляторами.
Ну, нехай собі там божеволіють, конають – це, здавалось би, передусім їхні проблеми. Але коли їхня п’ята колона почувається в Україні цілковито як удома, то хочеться, нарешті, запитати: «Гості, а чи не набридли вам господарі?». І ось це вже наші проблеми і потрібно їх таки вирішувати. Бо ці гості починають нагадувати брутальну козу-дерезу з відомої казочки. Щоправда, ота тупа коза нічим не убезпечила своїх завоювань і була невдовзі справедливо вигнана з окупованої нею території. Війна була коротка і переможна. Але таке буває лише у казках. Дійсність, як правило, страшніша.
Бо коли Рабінович під куполом Верховної Ради заспівав «Вставай, страна огромная», стало зрозуміло, що нам, нарешті, оголосили війну. На сьомому році неоголошеної війни.
Тож, послуговуючись тією ж воєнною термінологією, хотілось би запитати отих знавців історії.
– Чи можна уявити собі, аби у роки другої світової війни співробітники відомства Геббельса не лише вільно розгулювали по Москві, але й захопили ледь не половину інформаційного простору тодішнього СССР?
– І з якого боку лінії теперішнього фронту знаходяться Рабінович і його поплічники? Якщо вони повторюють основні пропагандистські наративи країни-окупанта, то і ймення їм навіть не «п’ята колона», а «прислужники окупантів» із усіма правовими наслідками. Якщо ж у їхній діяльності наші «найгуманніші у світі суди» таки не виявлять складу злочину, то, принаймні, нехай прислужують окупантам на їхній таки території.
Між іншим, і у ворога, як то кажуть, є чому й повчитися. Цікаво почитати хоч би премудрі мислі однієї з чільних запоребрикових «рупориць» Маргарити Симоньян щодо захисту Росії від «чорножопих».
«У русских для сохранения Родины в ее нынешнем виде нет другого пути, кроме как больше рожать и больше ассимилировать. Не гнать от себя, не пугать, не резать в метро, а плавить в одну общую культурно русскую массу, в пока еще не существующий единый российский народ всех нерусских, рожденных и выросших на этой нашей земле. Нужно просто один раз перестать играть в чужие контексты и идеалы... Наша история, наша культура, наши ценности, наш первый и главный язык – все это должно быть единым, непререкаемым, монолитным, необратимым, не зависящим от того, кто талантливее орет на митинге или трибуне. Раз и навсегда.
Остальное дело техники. Как это делается, сколько нужно на это лет – на воспитание в школах и детсадах, на – о ужас! – госпропаганду единства всех нас как одной монолитной нации, на возвращение соотечественников по этническому признаку, что не стесняются делать ни Греция, ни, тем паче, Израиль, ни даже пугливая на такие темы послевоенная Германия.
Маленький дагестанец, ингуш, татарин, калмык (кого еще режут в московском метро?) должен знать, что он, прежде всего, россиянин, а потом уже дагестанец, ингуш, татарин, калмык. Что бы об этом ни думали его родители.
Впрочем, другой путь, он, как всегда, к сожалению, есть. К лешему всех отпустить. Точнее, прогнать. Особо никто, честно сказать, не расстроится. Прозевали давно тот момент, когда бы расстроились.
Другой путь – он пленительно очевидный. И о нем не стыдятся уже говорить как о правильном и возможном люди, которых принято называть приличными. С виду нормальные люди.
Дорогие нормальные люди! Если вас почему-то устраивает Россия в пределах ее Золотого Кольца – без чеченцев, якутов, калмыков, без ханты и манси, без ненцев, татар, ингушей, дагестанцев, без чурок, хачей, черножопых и узкоглазых, без нефти и газа, без золота и бриллиантов, без Байкала, Амура, без южного моря и плодородных земель – тогда, конечно, вперед.
Так, чтобы чурок, хачей, черножопых и узкоглазых здесь больше не было, а нефть, бриллианты, Байкал и Амур, газ и моря оставались – так не получится. Прогонишь один неказистый, вроде, Кавказ, который, вроде, не жалко – и понеслась. Поезжайте в Якутию, спросите якута, что он о нас, не якутах, думает, в каком гробу он нас видел и как его достало терпеть нас, круглоглазых и бело… – ну, в общем – на исконно якутской земле. Никогда не слышали про якутский национализм? А он, тем временем, процветает. И опасный термин «регионообразующая национальность» в Якутии произносят с той же страстью, что в Москве – «государствообразующий народ».
Лично меня Россия в пределах кольца не устраивает. И если – God forbid! – придется за это когда-нибудь воевать, ну значит что. Значит, пойдем воевать.
И, да, пока мне тут не напомнили, напомню сама – я нерусская. Во мне нет ни капли русской крови. Ни одной. Слава России!»
Нарешті кінець довжелезної цитати з Маргарити Симоньян. Спробуйте-но, замініть «Слава России!» на «Слава Україні!», а «чурок, хачей, черножопых и узкоглазых » на «москаликів» та іще дещо на дещо і вже маєте готовий програмний документ. «За что боролись, на то и напоролись». Чи, може, у плагіаті звинуватять? Або заперечать цитаткою з дідуся Леніна: «Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения». Ну, геть все, як про наших неукраїномовних «опожопих» малоросів . Для останніх, наостанок, іще декілька слів від їхнього-не їхнього (хтозна чийого) найпролетарськішого Маяковського:
«Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знамёнах —
лексиконах алых, —
эта мова
величава и проста:
«Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав…»
Разве может быть
затрёпанней
да тише
слова
поистасканного
«Слышишь»?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, —
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово «чуешь».
Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи».
І, взагалі, Україна – це «геополитический проект Запада», як каже їхнє головне пуйло. Хоча не надто віриться, що Путін та його банда геть усі були двійочниками з історії. Навіть історія СССР розумних дечому таки вчила. Але, слід віддати їм належне, – вони є досить вправними, хоча й безсоромними, брехунами та маніпуляторами.
Ну, нехай собі там божеволіють, конають – це, здавалось би, передусім їхні проблеми. Але коли їхня п’ята колона почувається в Україні цілковито як удома, то хочеться, нарешті, запитати: «Гості, а чи не набридли вам господарі?». І ось це вже наші проблеми і потрібно їх таки вирішувати. Бо ці гості починають нагадувати брутальну козу-дерезу з відомої казочки. Щоправда, ота тупа коза нічим не убезпечила своїх завоювань і була невдовзі справедливо вигнана з окупованої нею території. Війна була коротка і переможна. Але таке буває лише у казках. Дійсність, як правило, страшніша.
Бо коли Рабінович під куполом Верховної Ради заспівав «Вставай, страна огромная», стало зрозуміло, що нам, нарешті, оголосили війну. На сьомому році неоголошеної війни.
Тож, послуговуючись тією ж воєнною термінологією, хотілось би запитати отих знавців історії.
– Чи можна уявити собі, аби у роки другої світової війни співробітники відомства Геббельса не лише вільно розгулювали по Москві, але й захопили ледь не половину інформаційного простору тодішнього СССР?
– І з якого боку лінії теперішнього фронту знаходяться Рабінович і його поплічники? Якщо вони повторюють основні пропагандистські наративи країни-окупанта, то і ймення їм навіть не «п’ята колона», а «прислужники окупантів» із усіма правовими наслідками. Якщо ж у їхній діяльності наші «найгуманніші у світі суди» таки не виявлять складу злочину, то, принаймні, нехай прислужують окупантам на їхній таки території.
Між іншим, і у ворога, як то кажуть, є чому й повчитися. Цікаво почитати хоч би премудрі мислі однієї з чільних запоребрикових «рупориць» Маргарити Симоньян щодо захисту Росії від «чорножопих».
«У русских для сохранения Родины в ее нынешнем виде нет другого пути, кроме как больше рожать и больше ассимилировать. Не гнать от себя, не пугать, не резать в метро, а плавить в одну общую культурно русскую массу, в пока еще не существующий единый российский народ всех нерусских, рожденных и выросших на этой нашей земле. Нужно просто один раз перестать играть в чужие контексты и идеалы... Наша история, наша культура, наши ценности, наш первый и главный язык – все это должно быть единым, непререкаемым, монолитным, необратимым, не зависящим от того, кто талантливее орет на митинге или трибуне. Раз и навсегда.
Остальное дело техники. Как это делается, сколько нужно на это лет – на воспитание в школах и детсадах, на – о ужас! – госпропаганду единства всех нас как одной монолитной нации, на возвращение соотечественников по этническому признаку, что не стесняются делать ни Греция, ни, тем паче, Израиль, ни даже пугливая на такие темы послевоенная Германия.
Маленький дагестанец, ингуш, татарин, калмык (кого еще режут в московском метро?) должен знать, что он, прежде всего, россиянин, а потом уже дагестанец, ингуш, татарин, калмык. Что бы об этом ни думали его родители.
Впрочем, другой путь, он, как всегда, к сожалению, есть. К лешему всех отпустить. Точнее, прогнать. Особо никто, честно сказать, не расстроится. Прозевали давно тот момент, когда бы расстроились.
Другой путь – он пленительно очевидный. И о нем не стыдятся уже говорить как о правильном и возможном люди, которых принято называть приличными. С виду нормальные люди.
Дорогие нормальные люди! Если вас почему-то устраивает Россия в пределах ее Золотого Кольца – без чеченцев, якутов, калмыков, без ханты и манси, без ненцев, татар, ингушей, дагестанцев, без чурок, хачей, черножопых и узкоглазых, без нефти и газа, без золота и бриллиантов, без Байкала, Амура, без южного моря и плодородных земель – тогда, конечно, вперед.
Так, чтобы чурок, хачей, черножопых и узкоглазых здесь больше не было, а нефть, бриллианты, Байкал и Амур, газ и моря оставались – так не получится. Прогонишь один неказистый, вроде, Кавказ, который, вроде, не жалко – и понеслась. Поезжайте в Якутию, спросите якута, что он о нас, не якутах, думает, в каком гробу он нас видел и как его достало терпеть нас, круглоглазых и бело… – ну, в общем – на исконно якутской земле. Никогда не слышали про якутский национализм? А он, тем временем, процветает. И опасный термин «регионообразующая национальность» в Якутии произносят с той же страстью, что в Москве – «государствообразующий народ».
Лично меня Россия в пределах кольца не устраивает. И если – God forbid! – придется за это когда-нибудь воевать, ну значит что. Значит, пойдем воевать.
И, да, пока мне тут не напомнили, напомню сама – я нерусская. Во мне нет ни капли русской крови. Ни одной. Слава России!»
Нарешті кінець довжелезної цитати з Маргарити Симоньян. Спробуйте-но, замініть «Слава России!» на «Слава Україні!», а «чурок, хачей, черножопых и узкоглазых » на «москаликів» та іще дещо на дещо і вже маєте готовий програмний документ. «За что боролись, на то и напоролись». Чи, може, у плагіаті звинуватять? Або заперечать цитаткою з дідуся Леніна: «Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения». Ну, геть все, як про наших неукраїномовних «опожопих» малоросів . Для останніх, наостанок, іще декілька слів від їхнього-не їхнього (хтозна чийого) найпролетарськішого Маяковського:
«Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знамёнах —
лексиконах алых, —
эта мова
величава и проста:
«Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав…»
Разве может быть
затрёпанней
да тише
слова
поистасканного
«Слышишь»?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, —
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово «чуешь».
Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію