Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.11
23:09
Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
2025.11.11
22:06
Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
2025.11.11
19:39
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час 4x
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час 4x
2025.11.11
19:33
Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танком одаліски
губить красу в арабесках чудних.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже х
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танком одаліски
губить красу в арабесках чудних.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже х
2025.11.11
18:09
Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.
І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.
І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
2025.11.11
18:05
До вчительки питання має Таня:
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кише
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кише
2025.11.11
16:24
І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
2025.11.11
10:20
Сколобочився під ранок
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
2025.11.11
10:11
Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.
2025.11.11
10:04
Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.
Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.
Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
2025.11.11
06:57
Артур Курдіновський
Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
2025.11.10
23:45
Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.
Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.
Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
2025.11.10
22:37
Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки, чому мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?
Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не втиснути у правила –
Я шипи безжально відривав...
Невтямки, чому мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?
Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не втиснути у правила –
2025.11.10
22:14
Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
2025.11.10
22:07
Голів трьох щодня, щогодини
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.
Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.
Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
2025.11.10
19:15
Із Йосипа Бродського (1940-1996)
1
Закінчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і закупореним туго
здавався глек червоного вина.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...1
Закінчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і закупореним туго
здавався глек червоного вина.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Смерть Святослава
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Смерть Святослава
- Дядьку Степане, ви ж були
Із нашим князем Святославом.
Русі з ним здобували славу.
І, кажуть, бачили, коли
Загинув він від печенігів.
Вже сивий, хоч і не старий
Степан в отвіт заговорив.
А голос в нього, наче крига:
- Так, бу́ло, синку. Все було.
І славу з князем здобували,
Аж у Болгарії бували,
Долаючи ромейське зло.
Та підлість гору узяла
І мужність нашу подолала.
Ми кров даремно проливали…
Сльоза щокою потекла.
Він рукавом її утер,
Мов в пам’яті туман розвіяв.
- Ні, ні про що я не жалію.
Лиш про одне – що він помер.
В бою відкритому його
Не спромоглись здолать ромеї,
Тож, згідно підлості своєї,
Аби добитися свого,
Купили недругів вони
І, як хортів, їх нацькували.
Ми перемоги здобували,
Але не виграли війни.
Князь з військом Свенельда послав,
А з нами в лодіях подався.
Вже аж до Хортича дістався.
Але там печеніг стояв.
Пробитися не було змоги.
Нас мало – їх - ціла орда.
Не порятує і вода,
Бо ж попереду злі пороги.
Там, хоч не хоч, на берег йти,
По суші лодії тягнути…
Тож довелося повернути,
В Білобережжя відпливти.
Зимівля там страшна була.
Хоча добра собі надбали
Та їжі вдосталь ми не мали.
Тож голова коняча йшла
За полугривню. Що робити?
Як холод лютий навкруги,
Шлях перекрили вороги
Й потрібно їсти, щоби жити.
Багато наших там лягло
В холодну землю негостинну.
Там хліба ми пізнали ціну,
Якого зовсім не було.
Ледь-ледь діждалися весни.
Як скресла крига – подалися,
До Хортича знов піднялися,
Піт утираючи рясний.
Бо ж звідки було взяти сил
Після такого зимування?
Геть виснажило веслування,
Тож озирнулися навкіл,
Чи ворог часом не чига
Та і до острова пристали.
Хоч сили відновити мали
На тих гранітних берегах.
Під дубом жертви принесли,
Як подорожні всі робили.
Та і поснули на тих схилах,
Настільки втомлені були.
Сторожа теж уся поснула.
А в полі клятий печеніг
Наш кожен крок весь час стеріг.
Підкрався, що ми і не чули,
Дніпрову хвилю подолав
І став рубати сонних воїв.
Хтось крикнути устиг: «До бою!»
І криком тим усіх підняв.
Хоч які втомлені були
Та за мечі умить вхопились,
У купки невеликі збились,
Щоб спини захистить могли.
А далі вже рубали шлях,
Аби із іншими з’єднатись.
До князя стали пробиватись,
Де майорів з тризубом стяг.
А він, той стяг, уже хитавсь,
До скелі Чорної хилився .
Князь з печенігами ще бився
Та, уже видно, подававсь.
Бо ж поряд наших не було,
Одна лиш печенізька зграя,
Мов пси скажені, насідає.
Нас зло від відчаю взяло.
Тож ми ще більше налягли,
До князя прагнучи пробитись.
А стяг все швидше став хилитись.
Ми зойк утримать не змогли,
Застигли вмить, як він упав,
Не вірячи, що все насправді.
Орда враз заволала радо…
І бачимо, як хтось підняв
Над нею голову…його…
Оскаженіли ми від того,
Рубали крізь орду дорогу,
Смерть люту сіяли кругом.
Тож в страху кинулась орда
Ярами, балками у воду.
Собі забрала нагороду,
А нам зосталася біда…
Хвалився потім печеніг,
Із черепа зробивши чашу,
Що відібрав він славу нашу,
Здолати Святослава зміг.
А ми помститись не змогли,
Піймай його у чистім полі,
Де його сила, його воля…
Хоча уже роки пройшли,
Не припиняю я жаліти,
Що біля князя не стояв,
Вже краще я би смерть прийняв,
Він, може б, залишився жити.
Із нашим князем Святославом.
Русі з ним здобували славу.
І, кажуть, бачили, коли
Загинув він від печенігів.
Вже сивий, хоч і не старий
Степан в отвіт заговорив.
А голос в нього, наче крига:
- Так, бу́ло, синку. Все було.
І славу з князем здобували,
Аж у Болгарії бували,
Долаючи ромейське зло.
Та підлість гору узяла
І мужність нашу подолала.
Ми кров даремно проливали…
Сльоза щокою потекла.
Він рукавом її утер,
Мов в пам’яті туман розвіяв.
- Ні, ні про що я не жалію.
Лиш про одне – що він помер.
В бою відкритому його
Не спромоглись здолать ромеї,
Тож, згідно підлості своєї,
Аби добитися свого,
Купили недругів вони
І, як хортів, їх нацькували.
Ми перемоги здобували,
Але не виграли війни.
Князь з військом Свенельда послав,
А з нами в лодіях подався.
Вже аж до Хортича дістався.
Але там печеніг стояв.
Пробитися не було змоги.
Нас мало – їх - ціла орда.
Не порятує і вода,
Бо ж попереду злі пороги.
Там, хоч не хоч, на берег йти,
По суші лодії тягнути…
Тож довелося повернути,
В Білобережжя відпливти.
Зимівля там страшна була.
Хоча добра собі надбали
Та їжі вдосталь ми не мали.
Тож голова коняча йшла
За полугривню. Що робити?
Як холод лютий навкруги,
Шлях перекрили вороги
Й потрібно їсти, щоби жити.
Багато наших там лягло
В холодну землю негостинну.
Там хліба ми пізнали ціну,
Якого зовсім не було.
Ледь-ледь діждалися весни.
Як скресла крига – подалися,
До Хортича знов піднялися,
Піт утираючи рясний.
Бо ж звідки було взяти сил
Після такого зимування?
Геть виснажило веслування,
Тож озирнулися навкіл,
Чи ворог часом не чига
Та і до острова пристали.
Хоч сили відновити мали
На тих гранітних берегах.
Під дубом жертви принесли,
Як подорожні всі робили.
Та і поснули на тих схилах,
Настільки втомлені були.
Сторожа теж уся поснула.
А в полі клятий печеніг
Наш кожен крок весь час стеріг.
Підкрався, що ми і не чули,
Дніпрову хвилю подолав
І став рубати сонних воїв.
Хтось крикнути устиг: «До бою!»
І криком тим усіх підняв.
Хоч які втомлені були
Та за мечі умить вхопились,
У купки невеликі збились,
Щоб спини захистить могли.
А далі вже рубали шлях,
Аби із іншими з’єднатись.
До князя стали пробиватись,
Де майорів з тризубом стяг.
А він, той стяг, уже хитавсь,
До скелі Чорної хилився .
Князь з печенігами ще бився
Та, уже видно, подававсь.
Бо ж поряд наших не було,
Одна лиш печенізька зграя,
Мов пси скажені, насідає.
Нас зло від відчаю взяло.
Тож ми ще більше налягли,
До князя прагнучи пробитись.
А стяг все швидше став хилитись.
Ми зойк утримать не змогли,
Застигли вмить, як він упав,
Не вірячи, що все насправді.
Орда враз заволала радо…
І бачимо, як хтось підняв
Над нею голову…його…
Оскаженіли ми від того,
Рубали крізь орду дорогу,
Смерть люту сіяли кругом.
Тож в страху кинулась орда
Ярами, балками у воду.
Собі забрала нагороду,
А нам зосталася біда…
Хвалився потім печеніг,
Із черепа зробивши чашу,
Що відібрав він славу нашу,
Здолати Святослава зміг.
А ми помститись не змогли,
Піймай його у чистім полі,
Де його сила, його воля…
Хоча уже роки пройшли,
Не припиняю я жаліти,
Що біля князя не стояв,
Вже краще я би смерть прийняв,
Він, може б, залишився жити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
