Зринув ранок на день
з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.

Терпко запах світанку
занурився в скроні –
у сережках розтанув,
мов лід, хризоліт.
Знову поїзд пішов,
десь в останнім вагоні
з шибки блимаю я
на твої сорок літ.

Долетіти б тепер,
попередивши темінь,
повним вражень сердечних
і вільним від пут
потопати вві сні,
розстібаючи ремінь,
у новій резиденції
там, а не тут.

Добре знають жінки
цю природу юнацьку –
першу стиглість
і впертість у ліжку лише…
Як баского коня
осідлаєш зненацька?
Адже він утікає,
скидає й ірже.

26 грудня 1996 р., Київ