Тобі признатись хочу я,
тобі одній пролити душу
квітками, щебетом садів,
потоками гірських джерел,
солодким співом солов’я...
Хіба мовчати серце змушу ?
Коли звучить у ньому світ
коханням витканих капел.

Цвіте фіалками блакить,
барвінком стеляться стежини,
срібляться росами поля
всміхаючись ранковій млі.
Для тебе, мила, чудо це
у барвах ружі та жоржини,
що розливають щедро скрізь
живу поезію землі.

Нехай літа як зжовклий лист
летять зникаючи за обрій,
нехай у шелесті дібров
тихенько дзенькне мить жури.
Коли ми разом – вічна юнь
цвістиме нам у долі добрій,
і даруватиме красу
благословенної пори.

Лиш ти одна моє життя,
моя любов, зоря натхнення,
що напуває з дня у день
промінням ласки досхочу̀.
Хіба сховаю у собі
ці океани одкровення ?
Ті міріади почуттів...
Хіба у щасті замовчу ?

Моя любове, світку мій,
словами важко передати
те, що у сутності своїй
є вельми вищим всяких слів ?
В залиті сонцем небеса
з тобою хочу пропадати,
у Всесвіт Щастя, що для нас
коханням вічним заяснів...

Не буде більше самоти !
Печалей, розпачів – не буде !
Допоки у руці рука
нам все під силу, тільки вір !
Моя любов не відцвіте,
вона завжди сіяти буде,
як та безкрая висота
повінчана з іскрінням зір…