По небу можна надивлять хіба що майбуття.
Отож, крізь морок вдивляюся в калюжі.
Уже зібравсь додризати до сховку,
Та бачу: птаство начебто не поміча дощу
І навіть не збирається до сховку.
Щоправда, кудись поділись горобці
(Ну, що з цих крихіток питати),
А от ворони, горлиці і голуби, й шпаки
Розгулюють, старанно, порпаючись в конюшині.
А, може, це один з дощів, коли, промокнувши,
Варт зрезигнувати і, неквапом далі йти,
Час од часу поглядаючи не на калюжі, а на птаство?
Воно мудріше, бо не відірвалося, як ми, од суті.
Господь же наказав Адамові дать імена усьому,
Чим Він так щедро наділив Природу.
Мабуть, за чварами сімейними наш праотець забув
Нащадкам передать прості її закони.