десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
Спи, сонце, спи…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…