ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
Пісок і гори. Спека не спада.
Він – хлопець із далекого Полісся,
Все умовляв себе, що не боїться.
Є автомат, у флязі є вода.
Він брів один. Піт очі заливав,
У чоботях кирзових мліли ноги.
Пустеля. Ні стежини, ні дороги.
Куди іти – то він і сам не знав.
В грудневу ніч в казармі підняли,
Не пояснивши, в літаки загнали
І у це пекло на Землі послали.
Хоча би попередили були.
Що міг він знати, зовсім молодий
Про скорпіонів, змій та інші речі,
Про той тягар, що упаде на плечі?
Сказали лиш: «Обов’язок це твій!»
І зразу в бій. Він в армії не встиг
І автомата добре потримати.
Куди там ще навитися стріляти?
А тут стріляв, кудись в атаку біг.
Стріляв і все боявсь, що попаде,
А сам з дитинства ще крові боявся.
Що вб’ють – чомусь не сподівався.
Здавалось, гра якась навколо йде.
А потім вибух поряд і провал.
Прийшов до тями – навкруги нікого.
Оглянув тіло – начебто нічого.
Оглянувся – он гори, перевал.
Десь там свої. Чому його лишили?
Якісь думки крутились в голові.
Та він пішов. Натерті до крові,
Боліли ноги. Полишали сили.
Хотілось пити, але він беріг
Краплини життєдайної вологи,
Бо тут знайти її немає змоги,
Хоч он в горах іще біліє сніг.
Але до них йому ще йти і йти.
Чи стачить сили? Чи впаде й не встане,
І на людей востаннє не погляне?
Хто здатен тут сліди його знайти?
Закинутий у цей далекий край,
Відірваний від близьких і родини,
Від рідної далекої Вкраїни,
Йшов, а пісок рипів йому: «Вмирай!»
За що вмирати? Він іще й не жив.
Хто його в цій чужій країні кинув,
Ще молодого, зовсім ще дитину?
А сам у кабінетику сидів,
Розпоряджався долями чужими:
Кому померти, а кому ще жить.
Дійшов хлопчина чи десь там лежить,
Так і не дочекавшись другу зиму?
Там, де зостались тисячі других,
У цинкових вернувшись домовинах?
Господь, я вірю, покарає винних
За їх тяжкий неімовірно гріх.
Він – хлопець із далекого Полісся,
Все умовляв себе, що не боїться.
Є автомат, у флязі є вода.
Він брів один. Піт очі заливав,
У чоботях кирзових мліли ноги.
Пустеля. Ні стежини, ні дороги.
Куди іти – то він і сам не знав.
В грудневу ніч в казармі підняли,
Не пояснивши, в літаки загнали
І у це пекло на Землі послали.
Хоча би попередили були.
Що міг він знати, зовсім молодий
Про скорпіонів, змій та інші речі,
Про той тягар, що упаде на плечі?
Сказали лиш: «Обов’язок це твій!»
І зразу в бій. Він в армії не встиг
І автомата добре потримати.
Куди там ще навитися стріляти?
А тут стріляв, кудись в атаку біг.
Стріляв і все боявсь, що попаде,
А сам з дитинства ще крові боявся.
Що вб’ють – чомусь не сподівався.
Здавалось, гра якась навколо йде.
А потім вибух поряд і провал.
Прийшов до тями – навкруги нікого.
Оглянув тіло – начебто нічого.
Оглянувся – он гори, перевал.
Десь там свої. Чому його лишили?
Якісь думки крутились в голові.
Та він пішов. Натерті до крові,
Боліли ноги. Полишали сили.
Хотілось пити, але він беріг
Краплини життєдайної вологи,
Бо тут знайти її немає змоги,
Хоч он в горах іще біліє сніг.
Але до них йому ще йти і йти.
Чи стачить сили? Чи впаде й не встане,
І на людей востаннє не погляне?
Хто здатен тут сліди його знайти?
Закинутий у цей далекий край,
Відірваний від близьких і родини,
Від рідної далекої Вкраїни,
Йшов, а пісок рипів йому: «Вмирай!»
За що вмирати? Він іще й не жив.
Хто його в цій чужій країні кинув,
Ще молодого, зовсім ще дитину?
А сам у кабінетику сидів,
Розпоряджався долями чужими:
Кому померти, а кому ще жить.
Дійшов хлопчина чи десь там лежить,
Так і не дочекавшись другу зиму?
Там, де зостались тисячі других,
У цинкових вернувшись домовинах?
Господь, я вірю, покарає винних
За їх тяжкий неімовірно гріх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію