«… Це десь –
Чи в старому північному серці? –
В моєму!»

(Еміль Верхарн)

Ми ловили носату рибу
В морі солоному наче сльози,
А зловили вчорашнє сонце –
Червоне як лісова ягода –
Суниця галявин смарагдових.
Зловилось у наші сіті
І тріпотіло як серце селянки,
Що сіяла зерна ячменю
На поле північного вітру –
Холодного, наче срібний дзвін.
Вчорашнє сонце
Видиралося з наших пут,
Рвалось в прозорі хвилі,
Певно хотіло втопитись,
Захлинутись пітьмою глибин,
А ми його кинули в небо –
Бо небо – це теж море,
Тільки запашне і солодке,
А потім дістали ножі –
Не свячені, а просто рибальські,
Грубі як слово воїна,
І різали ними тенета –
Ми не хотіли більше
Ловити таку здобич,
Яка тріпоче в небі
І пливе отуди за обрій,
Де живуть біло-сірі птахи,
В які вселяються душі
Рибалок.