Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ворона
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ворона
Прибіг Данилко очі аж горять,
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
