Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.12
19:13
Заграйте, Маестро Перельмане ,
«Наспіви циганські» з Сарасате .
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на
«Наспіви циганські» з Сарасате .
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на
2026.02.12
18:03
У джунґлях я на тигра наступив,
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.
На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на краї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.
На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на краї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
2026.02.12
17:32
Серед степу в глухій балці багаття палає.
Утомився, зупинився козак, спочиває.
Коня пустив, хай пасеться – трави у достатку.
Сам сидить та на сорочці пришиває латку.
Вже подерлася сорочка, на тілі зіпріла.
Давно уже козаченьки в похід не ходили.
Нем
Утомився, зупинився козак, спочиває.
Коня пустив, хай пасеться – трави у достатку.
Сам сидить та на сорочці пришиває латку.
Вже подерлася сорочка, на тілі зіпріла.
Давно уже козаченьки в похід не ходили.
Нем
2026.02.12
11:59
Я піду крізь дощ, і град, і бурі.
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.
Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.
Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
2026.02.12
10:31
Мила подруго, сестро чи мамо старенька й недужа
У холодному домі, де зимно від вікон і стін,
У замерзлому місті, де небо тривогами тужить,
Там усе, що ти мала, поставила доля на кін.
Найрідніші твої опинились у кроці до прірви.
А усе, що бажалос
У холодному домі, де зимно від вікон і стін,
У замерзлому місті, де небо тривогами тужить,
Там усе, що ти мала, поставила доля на кін.
Найрідніші твої опинились у кроці до прірви.
А усе, що бажалос
2026.02.12
09:18
Тужать не дужі… очі нужденних…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
2026.02.12
09:03
Нині в класі про прикмети
Завели розмову:
Що це значить, як знайдеш ти
Враз стару підкову?
Всі мовчать. Один сміється:
- Певно, хитрість є там.
Бо мені чогось здається, -
Завели розмову:
Що це значить, як знайдеш ти
Враз стару підкову?
Всі мовчать. Один сміється:
- Певно, хитрість є там.
Бо мені чогось здається, -
2026.02.11
22:42
Зима шаліла - її лютий половинив,
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.
З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.
З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
2026.02.11
19:48
Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.
І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.
І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
2026.02.11
12:29
Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
2026.02.11
11:23
Про ідеал, мій друже, не пишіть —
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.
То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.
То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
2026.02.11
10:18
Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
2026.02.11
03:35
Невиліковний біль уже не вщухне.
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.
Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.
Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
2026.02.11
02:24
На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди
Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди
Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
2026.02.10
21:20
Із Леоніда Сергєєва
Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.
Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.
2026.02.10
19:23
Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ворона
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ворона
Прибіг Данилко очі аж горять,
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
