Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин -
Тому і спроб ніяких не роблю,
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
А я чекав тебе.
Я стільки усього хотів сказати...
Стьмяніло швидко небо голубе
і дощ почав холодний накрапати.
Та я чекав.
Вслухався в голоси,
захоплювався краєвидами
хотів
закохувався ще у неповторне
і просльозився декілька разів
о донно анна
потяг порух промах
що вірші незатійливі мої
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
6. Балада про Кохання
Коли вода всесвітнього потопу
вернулась у таємне джерело,
із піни майже вщухлого потоку
на світ Кохання потайки прийшло -
і у повітрі розійшлось до строку,
а строку - сорок со́років було.
І диваки, що є ще між людьми,
цей мікс вдихають повними грудьми,
й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних;
й гадаючи, що дишуть просто так,
вони раптово попадають в такт
чиїхсь таких же подихів нерівних...
Тільки - почуттю потрібен час,
щоб узнати правду вікову:
«я кохаю» - переходить враз
в «дихаю», чи навіть у «живу».
І будуть мандри в просторах Кохання:
у цій країні - тисячі шляхів!
І лицарів своїх - без потакання
воно перевіряє на розрив,
запалює тривоги й хвилювання,
примушує забути про спочив...
Але безумців вже не вберегти:
на будь-яку ціну готові йти,
і без вагань життям би ризикнули,
аби оцей - немовби із казок -
не розірвався чарівний зв’язок,
який між ними щойно протягнули...
Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих підіймав...
Знай, що ти не дихав і не жив,
коли ти ніколи не кохав!
Та дехто із уражених Коханням -
фатальної розв’язки не уник.
Їх лічать балачки й пащекування,
але на крові мішаний цей лік.
А ми влаштуєм тихе поминання
полишених на тих полях навік...
В них голоси співзвучними стають,
встеляють квіти душам їхнім путь,
і Вічність з них зняла усі закови;
і з радісним зітханням на вустах
зустрітись зможуть на хистких мостах,
на розстанях вузьких Світобудови...
Тож нічим коханих не бентеж,
щастя їм, - вві сні та наяву!
Дишу я - й кохаю, отже, теж!
Я кохаю - й отже, я живу!
(2021)
*** ОРИГІНАЛ ***
Баллада о Любви
Когда вода всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась Любовь
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было - сорок сороков.
И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь,
И ни наград не ждут, ни наказанья;
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья...
Только чувству, словно кораблю,
Долго оставаться на плаву,
Прежде чем узнать, что «я люблю» -
То же, что «дышу» или «живу»!
И вдоволь будет странствий и скитаний,
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих для испытаний
Всё строже станет спрашивать она,
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...
Но вспять безумцев не поворотить,
Они уже согласны заплатить
Любой ценой - и жизнью бы рискнули,
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули...
Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил,
Значит - и не жил, и не дышал!
Но многих захлебнувшихся Любовью -
Не докричишься, сколько ни зови.
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибших от невиданной любви...
Их голосам дано сливаться в такт,
И душам их дано бродить в цветах,
И Вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться со вздохом на устах
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках Мирозданья...
Я поля влюбленным постелю,
Пусть поют во сне и наяву!
Я дышу - и значит, я люблю!
Я люблю - и, значит, я живу!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
