Слухаєш нелегкий час.. Так уважно, так дивно, так тонко,
Прислухаєшся до його наболілого писку, неначе до звуку скрипки,
Там де місто в тумані стоїть, дихаючи знову усим цим струнким дощем,
Задихаючись від твого болю і квапливо донизу хилячись,
Так як хиляться квіти останні цієї осені, коли їх поцілує мороз
Своєю занадто палкою пристрастю.

І, крізь сльози твої, що переливаються аж через край посивілих небес,
Від надмірної сірості в хмарах, а може всього лиш тому,
Що у них сховано весь невиплаканий смуток, цей запас на роки із твоїх очей,
Висохлий від тремкого жару на почервонілих щоках,
Ти торкаєшся поглядом хмар, і робиш це так надзвичайно уміло,
Ніби цим своїм, здавалось би ненавмисним дотиком,
Передаєш їм усю свою невигадану або надуману скруту,
Яка от-от омиє твої уже замурзані черевики.