
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про оленя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про оленя
Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію