
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гледичію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гледичію
В часи смутні, коли непевна влада
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію