Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.22
17:42
Даоська дошка, як мені без тебе
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?
Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?
Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
2026.09.22
13:07
Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.
У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.
У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
2026.09.22
12:19
Опинившись посеред гармидеру,
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
2026.09.22
12:00
Казочка для дітей та їхніх батьків)
Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.
Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.
2026.09.22
11:42
Твоє перо застигло в чорній тузі.
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!
За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!
За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
2026.09.22
07:05
ІV. ОСТАННЄ ПРОРОЦТВО ТІБЕРІЯ
У підвалі старого інсулі – багатоповерхового будинку для бідноти на окраїні Помпей – пахло вологою, дешевою оливковою олією та свіжоспеченим ячмінним хлібом. Тіберій, чоловік із поріділим волоссям та глибокими, спокійними
2026.09.22
06:38
І знову до рідної хати
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
2026.09.21
22:54
похмурий вересневий день
докинь ще спалахів уяві
на ярмарку робочих тем
сенс розгортається безмежно
чому би ні що є то є
у цім житейськім поезійнім
топ-менеджер ти чи курєр
чарчину кави і до справи
докинь ще спалахів уяві
на ярмарку робочих тем
сенс розгортається безмежно
чому би ні що є то є
у цім житейськім поезійнім
топ-менеджер ти чи курєр
чарчину кави і до справи
2026.09.21
21:53
Во ім’я Життя Вишнього, слава Світлу горньому!
До вас глаголю і вас поучаю, обраних і довершених, котрі живуть у світі. Не будьте причастниками Тьми і возведіть очі свої вгору, до Дому Світла. Відлучіть себе від злого заради блага, від гріхів із Дому Т
2026.09.21
17:28
Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
2026.09.21
13:28
Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
2026.09.21
12:19
Пусток у головах не буває, просто вони заповнені чимось іншим.
Умільці напускати туману чомусь іменуються ясновидцями.
Думки були настільки глибокими, що рідко спливали на поверхню.
Корисним ідіотам корисно користуватися уроками історії.
Руйн
2026.09.21
06:07
Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гледичію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гледичію
В часи смутні, коли непевна влада
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
