Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
2026.10.11
16:56
Ще з часів радянської влади у літературному колі поетами вважалися тільки ті, хто був членом спілки письменників. З моїх пошуків я зрозумів, що Володимир Мацуцький не є членом спілки, а ви називаєте його поетом. Може це ваша особиста думка?
Ні, це не о
2026.10.11
16:33
Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
2026.10.11
15:33
Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
2026.10.11
12:30
Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
2026.10.11
09:42
Ліхтар негаснучий — латунь,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
2026.10.11
08:34
Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
2026.10.11
07:16
Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
2026.10.11
00:18
На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
2026.10.10
19:17
Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
2026.10.10
16:37
Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
2026.10.10
16:03
Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
2026.10.10
12:30
Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
2026.10.10
12:23
безперечно святково
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Вірші
2022-другий.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
2022-другий.
От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…
От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
—А, може, пташко, будемо разом?
Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!
Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.
— Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…
Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.
Ти підеш?— питає. Відповідаю:
— Піду.
В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
наворожую захистом першу Вертепну звізду.
та цілую у, майже, зимові скроні.
Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
коли знімають домашні корони…
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…
От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
—А, може, пташко, будемо разом?
Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!
Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.
— Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…
Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.
Ти підеш?— питає. Відповідаю:
— Піду.
В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
наворожую захистом першу Вертепну звізду.
та цілую у, майже, зимові скроні.
Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
коли знімають домашні корони…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
