Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.