Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.16
11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
2026.05.16
11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
2026.05.16
10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
2026.05.16
10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
2026.05.16
09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
2026.05.16
07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
2026.05.15
19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
2026.05.15
17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
2026.05.15
15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
2026.05.15
13:13
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
2026.05.15
13:04
Ти виростаєш із пітьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
2026.05.15
11:39
Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
2026.05.15
11:00
Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
2026.05.15
10:29
Чотири рядки моєї невинної пародії без жодного прізвища:
«Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав…
Виходить знов в прямий етер,
де кожен вірш - це гра…» -
здійняли справжній гвалт!
Звичайно, всі впізнали Артура Курдіновського (да
2026.05.15
09:35
Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про бобрів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про бобрів
Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
