Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.02
17:31
Бружель шепоче, бо життю радіє,
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.
У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.
У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
2026.06.02
17:10
Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.
Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.
Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
2026.06.02
15:29
Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
2026.06.02
12:51
Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
2026.06.02
12:09
Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
2026.06.02
11:56
Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
2026.06.02
10:36
V. СОНЦЕ З ПІВДНЯ
Зима 1043 року сковувала Київ кригою, але серця людей палали від хвилювання. На дніпровських схилах зібрався натовп, бо з півдня, пробиваючись крізь засніжені річкові простори, сунула небачена раніше сила. Це повертався в і н.
Біл
2026.06.02
08:43
він вийшов до режиму бога
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
2026.06.02
07:47
Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подіб
2026.06.02
05:27
Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
2026.06.01
19:27
Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
2026.06.01
17:35
в житті холоднім і похмурім
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
2026.06.01
15:25
У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
2026.06.01
14:41
В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй
2026.06.01
13:44
Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
2026.06.01
13:35
…Творчість – Така, як Ти!
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.01
2026.05.31
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про бобрів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про бобрів
Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
