ІІ
Настало життя в розлуці. І коли у важкі хвилини інших його ровесників рятувало спиртне і безшабашні пригоди, то його біль вгамовувала лише поезія.
Вона була – як сонце мрії його, як продовження кохання того справді ідеального, вистражданого і наболілого, тільки в напівмареннях самотньої душі.

Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами – чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.

Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки –розметали,
Водою втіх минущих – розлили.

…Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають,
Лиш зорі бачать, як вони страждають,
Від марних поєднатися зусиль.

На семінарі молодих літераторів, коли інших маститі метри не раз тикали носом за написані неоковирності, його ставили в приклад і розмовляли з ним, майже як з рівним собі. І коли ЗМІ цікавилась молодими талантами, то він один з перших давав інтерв»ю на радіо, вірші друкували майже без правок у газетах і журналах.
Та це мало хвилювало його, як і українські дівчата з літературного середовища, які самі, аж «вішалися на шию», бачачи його самотність і вічну печаль в очах. А він у таких випадках стискав браслетик на руці, з якого нерідко ще й насміхалися, і відходив убік.
Усе йому пригадується отой набубнявілий смутком жовтень. Жовтень, коли достигають і наливаються соком плоди, зібрані у полі, отак, здається, достиг його біль кохання.
Після кількох розпачливо довгих листів у Болгарію, усе ходив, заглядаючи у поштову скриньку, чи не знайде там бодай вісточки од неї.
Та відповіддю була мовчанка. Сіре небо давило сумом, ніч сповивала тягучою, як смола, тугою.
І раптом, мов із самісінького серця, на папір полилися рядки:

У далечі зірниць сумує тихо небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до твого серця, мабуть, не дійшли.

Вони, мов кораблі, ржавіють на причалі,
Дрімаючи від дум, забуті на столі,
Лиш світяться із них розчахнуті печалі
І гаснуть без вогню розбурхані жалі.

З плакучої верби спадають краплі суму,
В саду моїх надій трояндам не цвісти,
І болем увійшли в мої бентежні думи
Забуті на столі, нечитані листи.

У далечі зірниць згоряє тихе небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до серця твого, знаю, не дійшли.

Він ніколи не забуде, як в одній редакції недолугий журналюга «почикрижив» його сонет про сніг у жовтні, викинувши два останні терцети і дописавши свою «геніальну» строфу, зробивши зі складного жанру – звичайний римований вірш, і як він ходив і марно доводив свою правоту, тільки даремно розхитуючи собі нервову систему.
Та цей вірш, присвячений їй, котрому він дав назву «Листи», на диво, ніде не «чикрижили». У кількох газетах різного рівня – районній, багатотиражній, міській, обласній, республіканській, як тоді, за Союзу, казали, цей вірш хапали залюбки і друкували без усяких правок.
«Певно, не один колега-редактор зазнав нещасливого кохання в листах» - подумалося тоді.
Росиця усе мовчала, а вірші лилися на папір, і солодкою
мукою своєю втішали Дон Кіхота мрійника. Навіть написав невеличку поему, яку боявся давати до друку, бо самокритично вважав її наслідуванням одного популярного тоді класика.
Так минуло два роки. Він мав уже цілий цикл віршів, і подумував про збірку поезій. А кохана як у рот води набрала. Він, що спершу намагався вчити болгарську мову, потім почав був активно друкуватися в пресі, аби вступити до спілки журналістів, і самому вже «вибити» путівку у Варну, поступово охолов. Який був сенс у тому, коли не було в любові взаємності, заради кого і чого здійснювати дванадцять подвигів Геракла?
«Певно, вона має рацію, колись ми зустрінемося із своїми родинами» - майнула вже не болюча, а якась апатична думка.
Одного дня на руці тріснув браслетик «неделька», бо поет поширшав у плечах і руках, займаючись фізичною зарядкою.
Здалося, і любов тріснула. В серці якийсь час зяяла пустота.
І раптом прийшов лист од її подруги. Та вислала своє фото, і загравала з ним у листі.
А він одразу поставив крапки над «і». Написав подрузі, що він, взагалі, не проти дружити з нею, але чому йому не пише сама Росиця, треба ж мовляв, кріпити дружбу між народами, як тоді модно було висловлюватися.
Очевидно, Росиця випробовувала його почуття через подругу, перевіряла чи не «клюне» на неї. Якби вона знала, скільки гарних дівчат в Україні, певно б такого не робила» - подумав він, якщо я вже встояв проти них, то що мені її подруга?!»
І ось він дочекався, від неї прийшов лист. Перший його рядок був: «Я не знаю, як почати…», настільки вона була вражена і схвильована його вірністю і силою кохання. Вислала, вирізане на червоному папері сердечко…
Здавалося, ось вона, перемога, ось він момент істини, вершина кохання. Тепер – другий етап – долати відстань, кордони, які так розділяли тоді. З його настирливістю і буйволячою впертістю, це не було б великою проблемою…
Та браслетик, подарований нею, вже тріснув, і тріснуло його кохання. Воно, мов перестиглий персик, перестало бути сонечком, і поволі, не напоєне соками взаємної любові, через апатію і байдужість, втрачало свій привабливий вигляд, блякло, ставало лише солодким щемом, сумною історією першого кохання…
Реальність вітчизняного життя поволі почала проникати у його свідомість, до того ущерть заповнену мріями, і він побачив врешті, що українські дівчата мають свої особливі чари, по-своєму не менш сильні.
Одного разу, прийшовши на побачення до своєї майбутньої нареченої, однокурсниці по факультету журналістики столичного універу в студентський гуртожиток, молодий поет застав там дівич-вечір, який уже хилився до свого завершення. Дівчата, як-то ведеться в таких випадках, вже «перемили кісточки» усім хлопцям своїм і любовним пригодам, і чоловіче товариство їм якраз було не зайвим.
- Кажуть, ти пишеш вірші, - запитала одна сміливіша подруга його судженої, - то прочитав би нам щось… Така гарна весна надворі. Може, про любов?..
Він почав читати своє недавнє, і знову щемом у душі постала перед очима Росі.

Пада листя у вечірній гамір
Із тривожним шелестом: «Шу-шу».
Стелить осінь золотий пергамен,
На якому лист тобі пишу:

Вітер злото, мов з кишені Креза,
Сипонув на пагорб до узвиш,
І здається, наче не береза,
Наче ти замріяна стоїш.
Та береза, мов краси невпинність –
Чарівна жіноча новизна,
Це ж твоя, зажурена невинність
Притулилась до мого вікна».

Це і все. Не пишно, і не строго,
Без одноманітності дощу,
У поштову скриньку смутку свого
Я цей лист осінній опущу.

Дівчата сиділи зачудовані, зачаровані щемним болем нерозділеного кохання. І тоді він прочитав «Листи».
І раптом, одна з них, скромна, малопомітна блондиночка, її звали Тонею, скочила з ліжка, на якому сиділа ще з кількома подругами, і здивовано вигукнула:
- Та невже це ти написав?
- Я, а що? – була відповідь.
Тоня підскочила і обняла його, мов рідного брата. Потім довго щось шукала у себе у великій сумці. Врешті витягла стару, добре таки пом»яту минулорічну газету «Молоду гвардію» із публікацією його «Листів». І показала всім і йому.
- Спасибі тобі, поете, твій вірш повернув мені коханого, - сказала вона.
Він онімів.
- Як це, Тоню? – вигукнули дівчата і серед них – його наречена.
- Пам"ятаєте ж мого «мента» Васю?
- Та звісно ж.
- Ну от. Ми з ним зустрічалися. А потім він пішов у армію, десь аж у Сибіру служив. І ось ми почали писати одне одному листи. Минуло з півроку. Я пишу, а він – мовчить. Один лист, другий, третій, десятий… Ні пари з уст, як кажуть.
Я вже не знала, що й думати. Певно знайшов собі якусь сибірячку. Аж тут купила газету, і читаю цей вірш твій. І в мене істерика, і я сльозами умиваюсь, так зачепив за живе. Довго його на серці носила, а потім взяла, написала ще одного листа Василеві, переписала твій вірш і надіслала йому. І ти знаєш, видно таки цей лист дійшов до його серця. Бо почав відписувати мені, вибачався за довгу мовчанку, мабуть твої слова присоромили його…
В коридорі раптом замаячила ще одна чоловіча постать.
- О, привіт, Васю, – гукнула Тоня. До речі, поете, познайомся з моїм нареченим. Завтра ідемо в загс подавати заяву. Це ти у всьому «винен».
- Так ти, Тоню, свата привела на заручини чи що? – трохи знічено запитав той. Але природна сміливість почала брати гору. - Я бачу, тут без півлітри не розберешся, - вже веселіше промовив він і поставив на стіл пляшку «Столичної», а дівчатам – шампанське й цукерки.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)