ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2022.06.29 05:30
В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.

Микола Дудар
2022.06.29 00:18
Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…

Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг

Нінель Новікова
2022.06.28 18:19
Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!

І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого

Ігор Деркач
2022.06.28 15:57
Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась

Тетяна Левицька
2022.06.28 11:37
Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,

Іван Потьомкін
2022.06.28 09:34
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
Колись стежки її

Микола Соболь
2022.06.28 07:46
Чи віра сліпа, чи люди?
Чуєш? Це голос Іуди.
Від страху тремтить осина.
Що ти, скажи, за людина?
Багацько тобі подібніх
так просто за тридцять срібних
навіть ріднесеньку матір
запросто зможуть продати.

Віктор Кучерук
2022.06.28 05:28
Коли ми десь посеред хвиль
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.

Микола Соболь
2022.06.28 02:57
Ніч готує ракети,
сажею маже небо.
Боже Всевишній, де Ти?
Царство прийшло Ереба.
Зірка одна – кремлівська.
Мо’ Віфлеємська згасла?
Кров пролилась синівська,
вільні пустують ясла.

Ірина Вовк
2022.06.27 17:02
Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,

Володимир Бойко
2022.06.27 09:41
Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми так багато
Набралися горя.

Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою

Микола Соболь
2022.06.27 07:15
Гординю сховай за сльози,
вітер збери у жменю,
вибери вірші чи проза…
Жити – це так буденно.
Дощ наливає калюжі,
грім від люті гуркоче:
– А люди?
– Вони байдужі, –

Віктор Кучерук
2022.06.27 06:17
Мабуть, крізь просторінь та час
Я йшов занадто швидко
І розгубив увесь запас,
Бо власності не видко.
Мабуть, не так, як треба жив
І рухавсь хибним шляхом,
Якщо куштую хліб чужий
Під незнайомим дахом.

Ярослав Чорногуз
2022.06.27 00:10
Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --

Микола Дудар
2022.06.26 23:19
Його ще витягти з окопу…
Йому ще в спину цілить дим…
І ритм якийсь… одні синкопи…
І невідомо де і з ким
Йому ще вніч сягнути в небо…
І не забути - хто він є?
Якщо зустріти буде треба
Лице у смерті як своє…

Євген Федчук
2022.06.26 19:43
Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01

Евеліна Гром
2021.11.08

І Батюк
2021.10.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ярослав Чорногуз (1963) / Проза

 СИЛА ПОЕЗІЇ (продовження)
ІІ
Настало життя в розлуці. І коли у важкі хвилини інших його ровесників рятувало спиртне і безшабашні пригоди, то його біль вгамовувала лише поезія.
Вона була – як сонце мрії його, як продовження кохання того справді ідеального, вистражданого і наболілого, тільки в напівмареннях самотньої душі.

Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами – чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.

Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки –розметали,
Водою втіх минущих – розлили.

…Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають,
Лиш зорі бачать, як вони страждають,
Від марних поєднатися зусиль.

На семінарі молодих літераторів, коли інших маститі метри не раз тикали носом за написані неоковирності, його ставили в приклад і розмовляли з ним, майже як з рівним собі. І коли ЗМІ цікавилась молодими талантами, то він один з перших давав інтерв»ю на радіо, вірші друкували майже без правок у газетах і журналах.
Та це мало хвилювало його, як і українські дівчата з літературного середовища, які самі, аж «вішалися на шию», бачачи його самотність і вічну печаль в очах. А він у таких випадках стискав браслетик на руці, з якого нерідко ще й насміхалися, і відходив убік.
Усе йому пригадується отой набубнявілий смутком жовтень. Жовтень, коли достигають і наливаються соком плоди, зібрані у полі, отак, здається, достиг його біль кохання.
Після кількох розпачливо довгих листів у Болгарію, усе ходив, заглядаючи у поштову скриньку, чи не знайде там бодай вісточки од неї.
Та відповіддю була мовчанка. Сіре небо давило сумом, ніч сповивала тягучою, як смола, тугою.
І раптом, мов із самісінького серця, на папір полилися рядки:

У далечі зірниць сумує тихо небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до твого серця, мабуть, не дійшли.

Вони, мов кораблі, ржавіють на причалі,
Дрімаючи від дум, забуті на столі,
Лиш світяться із них розчахнуті печалі
І гаснуть без вогню розбурхані жалі.

З плакучої верби спадають краплі суму,
В саду моїх надій трояндам не цвісти,
І болем увійшли в мої бентежні думи
Забуті на столі, нечитані листи.

У далечі зірниць згоряє тихе небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до серця твого, знаю, не дійшли.

Він ніколи не забуде, як в одній редакції недолугий журналюга «почикрижив» його сонет про сніг у жовтні, викинувши два останні терцети і дописавши свою «геніальну» строфу, зробивши зі складного жанру – звичайний римований вірш, і як він ходив і марно доводив свою правоту, тільки даремно розхитуючи собі нервову систему.
Та цей вірш, присвячений їй, котрому він дав назву «Листи», на диво, ніде не «чикрижили». У кількох газетах різного рівня – районній, багатотиражній, міській, обласній, республіканській, як тоді, за Союзу, казали, цей вірш хапали залюбки і друкували без усяких правок.
«Певно, не один колега-редактор зазнав нещасливого кохання в листах» - подумалося тоді.
Росиця усе мовчала, а вірші лилися на папір, і солодкою
мукою своєю втішали Дон Кіхота мрійника. Навіть написав невеличку поему, яку боявся давати до друку, бо самокритично вважав її наслідуванням одного популярного тоді класика.
Так минуло два роки. Він мав уже цілий цикл віршів, і подумував про збірку поезій. А кохана як у рот води набрала. Він, що спершу намагався вчити болгарську мову, потім почав був активно друкуватися в пресі, аби вступити до спілки журналістів, і самому вже «вибити» путівку у Варну, поступово охолов. Який був сенс у тому, коли не було в любові взаємності, заради кого і чого здійснювати дванадцять подвигів Геракла?
«Певно, вона має рацію, колись ми зустрінемося із своїми родинами» - майнула вже не болюча, а якась апатична думка.
Одного дня на руці тріснув браслетик «неделька», бо поет поширшав у плечах і руках, займаючись фізичною зарядкою.
Здалося, і любов тріснула. В серці якийсь час зяяла пустота.
І раптом прийшов лист од її подруги. Та вислала своє фото, і загравала з ним у листі.
А він одразу поставив крапки над «і». Написав подрузі, що він, взагалі, не проти дружити з нею, але чому йому не пише сама Росиця, треба ж мовляв, кріпити дружбу між народами, як тоді модно було висловлюватися.
Очевидно, Росиця випробовувала його почуття через подругу, перевіряла чи не «клюне» на неї. Якби вона знала, скільки гарних дівчат в Україні, певно б такого не робила» - подумав він, якщо я вже встояв проти них, то що мені її подруга?!»
І ось він дочекався, від неї прийшов лист. Перший його рядок був: «Я не знаю, як почати…», настільки вона була вражена і схвильована його вірністю і силою кохання. Вислала, вирізане на червоному папері сердечко…
Здавалося, ось вона, перемога, ось він момент істини, вершина кохання. Тепер – другий етап – долати відстань, кордони, які так розділяли тоді. З його настирливістю і буйволячою впертістю, це не було б великою проблемою…
Та браслетик, подарований нею, вже тріснув, і тріснуло його кохання. Воно, мов перестиглий персик, перестало бути сонечком, і поволі, не напоєне соками взаємної любові, через апатію і байдужість, втрачало свій привабливий вигляд, блякло, ставало лише солодким щемом, сумною історією першого кохання…
Реальність вітчизняного життя поволі почала проникати у його свідомість, до того ущерть заповнену мріями, і він побачив врешті, що українські дівчата мають свої особливі чари, по-своєму не менш сильні.
Одного разу, прийшовши на побачення до своєї майбутньої нареченої, однокурсниці по факультету журналістики столичного універу в студентський гуртожиток, молодий поет застав там дівич-вечір, який уже хилився до свого завершення. Дівчата, як-то ведеться в таких випадках, вже «перемили кісточки» усім хлопцям своїм і любовним пригодам, і чоловіче товариство їм якраз було не зайвим.
- Кажуть, ти пишеш вірші, - запитала одна сміливіша подруга його судженої, - то прочитав би нам щось… Така гарна весна надворі. Може, про любов?..
Він почав читати своє недавнє, і знову щемом у душі постала перед очима Росі.

Пада листя у вечірній гамір
Із тривожним шелестом: «Шу-шу».
Стелить осінь золотий пергамен,
На якому лист тобі пишу:

Вітер злото, мов з кишені Креза,
Сипонув на пагорб до узвиш,
І здається, наче не береза,
Наче ти замріяна стоїш.
Та береза, мов краси невпинність –
Чарівна жіноча новизна,
Це ж твоя, зажурена невинність
Притулилась до мого вікна».

Це і все. Не пишно, і не строго,
Без одноманітності дощу,
У поштову скриньку смутку свого
Я цей лист осінній опущу.

Дівчата сиділи зачудовані, зачаровані щемним болем нерозділеного кохання. І тоді він прочитав «Листи».
І раптом, одна з них, скромна, малопомітна блондиночка, її звали Тонею, скочила з ліжка, на якому сиділа ще з кількома подругами, і здивовано вигукнула:
- Та невже це ти написав?
- Я, а що? – була відповідь.
Тоня підскочила і обняла його, мов рідного брата. Потім довго щось шукала у себе у великій сумці. Врешті витягла стару, добре таки пом»яту минулорічну газету «Молоду гвардію» із публікацією його «Листів». І показала всім і йому.
- Спасибі тобі, поете, твій вірш повернув мені коханого, - сказала вона.
Він онімів.
- Як це, Тоню? – вигукнули дівчата і серед них – його наречена.
- Пам"ятаєте ж мого «мента» Васю?
- Та звісно ж.
- Ну от. Ми з ним зустрічалися. А потім він пішов у армію, десь аж у Сибіру служив. І ось ми почали писати одне одному листи. Минуло з півроку. Я пишу, а він – мовчить. Один лист, другий, третій, десятий… Ні пари з уст, як кажуть.
Я вже не знала, що й думати. Певно знайшов собі якусь сибірячку. Аж тут купила газету, і читаю цей вірш твій. І в мене істерика, і я сльозами умиваюсь, так зачепив за живе. Довго його на серці носила, а потім взяла, написала ще одного листа Василеві, переписала твій вірш і надіслала йому. І ти знаєш, видно таки цей лист дійшов до його серця. Бо почав відписувати мені, вибачався за довгу мовчанку, мабуть твої слова присоромили його…
В коридорі раптом замаячила ще одна чоловіча постать.
- О, привіт, Васю, – гукнула Тоня. До речі, поете, познайомся з моїм нареченим. Завтра ідемо в загс подавати заяву. Це ти у всьому «винен».
- Так ти, Тоню, свата привела на заручини чи що? – трохи знічено запитав той. Але природна сміливість почала брати гору. - Я бачу, тут без півлітри не розберешся, - вже веселіше промовив він і поставив на стіл пляшку «Столичної», а дівчатам – шампанське й цукерки.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-05-07 14:48:29
Переглядів сторінки твору 53
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.323 / 6.99)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (6.335 / 7)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.785
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2022.06.28 01:03
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-07 14:49:00 ]

ННН ННН (Л.П./Л.П.) [ 2011-03-18 23:43:30 ] - відповісти
Гарно!
і поезія так добре "вписується" у прозу

Вірша про листи на "ПМ" я не пам'ятаю, чи читала.
Надзвичайно!!!
(я не критик, лише читач, мені сподобалось)

Отправить
ННН ННН (Л.П./Л.П.) [ 2011-03-19 00:05:09 ] - відповісти
Ось тут:
"А потім він пішов у армію, десь аж Сибіру служив."
напевно, пропущений прийменник "у", або "в".
І тут:
"Певно найшов собі якусь сибірячку."
можливо - "Знайшов", - не знаю, як правильно.
Про розділові знаки не можу нічого сказати, бо сама не дуже в усіх тонкощах тямлю.

Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2011-03-19 00:06:13 ] - відповісти

Дякую, Оксаночко! Дуже-дуже радий. Вірш "Листи" тут є. Він просто давно публікований, два роки десь тому. Глянь на 7-му сторінку серед моїх віршів, бо зараз не можу знайти точне посилання.


Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2011-03-19 00:09:36 ] - відповісти

Так, дякую, в тебе орлине око. Виправив.


Отправить
Олеся Овчар (Л.П./М.К.) [ 2011-03-19 11:34:27 ] - відповісти

Сила поезії справді чарівна - не лише для автора, а й для інших. От собі думаю, якщо б автор був із Росицею без зайвих перепон, чи вилилося б стільки чудових віршів?
Гарно, чекаю на "далі"!


Отправить
Олеся Овчар (Л.П./М.К.) [ 2011-03-19 11:34:56 ] - відповісти

маю на увазі автора - героя Вашого твору :)


Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2011-03-19 13:44:20 ] - відповісти

Дякую за відгук, Олесю-сонечко, думаю, що відповідь тут очевидна.
Готую закінчення.