
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
18:15
Постійне прагнення контролювати все — від найменших дрібниць до невизначеного майбутнього — насправді є величезним тягарем. Це не просто неефективно, а й трагічно. Уявіть: ви безперервно виснажуєте себе занепокоєнням, мозок постійно прокручує найгірші сце
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
СИЛА ПОЕЗІЇ (продовження)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СИЛА ПОЕЗІЇ (продовження)
ІІ
Настало життя в розлуці. І коли у важкі хвилини інших його ровесників рятувало спиртне і безшабашні пригоди, то його біль вгамовувала лише поезія.
Вона була – як сонце мрії його, як продовження кохання того справді ідеального, вистражданого і наболілого, тільки в напівмареннях самотньої душі.
Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами – чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.
Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки –розметали,
Водою втіх минущих – розлили.
…Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають,
Лиш зорі бачать, як вони страждають,
Від марних поєднатися зусиль.
На семінарі молодих літераторів, коли інших маститі метри не раз тикали носом за написані неоковирності, його ставили в приклад і розмовляли з ним, майже як з рівним собі. І коли ЗМІ цікавилась молодими талантами, то він один з перших давав інтерв»ю на радіо, вірші друкували майже без правок у газетах і журналах.
Та це мало хвилювало його, як і українські дівчата з літературного середовища, які самі, аж «вішалися на шию», бачачи його самотність і вічну печаль в очах. А він у таких випадках стискав браслетик на руці, з якого нерідко ще й насміхалися, і відходив убік.
Усе йому пригадується отой набубнявілий смутком жовтень. Жовтень, коли достигають і наливаються соком плоди, зібрані у полі, отак, здається, достиг його біль кохання.
Після кількох розпачливо довгих листів у Болгарію, усе ходив, заглядаючи у поштову скриньку, чи не знайде там бодай вісточки од неї.
Та відповіддю була мовчанка. Сіре небо давило сумом, ніч сповивала тягучою, як смола, тугою.
І раптом, мов із самісінького серця, на папір полилися рядки:
У далечі зірниць сумує тихо небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до твого серця, мабуть, не дійшли.
Вони, мов кораблі, ржавіють на причалі,
Дрімаючи від дум, забуті на столі,
Лиш світяться із них розчахнуті печалі
І гаснуть без вогню розбурхані жалі.
З плакучої верби спадають краплі суму,
В саду моїх надій трояндам не цвісти,
І болем увійшли в мої бентежні думи
Забуті на столі, нечитані листи.
У далечі зірниць згоряє тихе небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до серця твого, знаю, не дійшли.
Він ніколи не забуде, як в одній редакції недолугий журналюга «почикрижив» його сонет про сніг у жовтні, викинувши два останні терцети і дописавши свою «геніальну» строфу, зробивши зі складного жанру – звичайний римований вірш, і як він ходив і марно доводив свою правоту, тільки даремно розхитуючи собі нервову систему.
Та цей вірш, присвячений їй, котрому він дав назву «Листи», на диво, ніде не «чикрижили». У кількох газетах різного рівня – районній, багатотиражній, міській, обласній, республіканській, як тоді, за Союзу, казали, цей вірш хапали залюбки і друкували без усяких правок.
«Певно, не один колега-редактор зазнав нещасливого кохання в листах» - подумалося тоді.
Росиця усе мовчала, а вірші лилися на папір, і солодкою
мукою своєю втішали Дон Кіхота мрійника. Навіть написав невеличку поему, яку боявся давати до друку, бо самокритично вважав її наслідуванням одного популярного тоді класика.
Так минуло два роки. Він мав уже цілий цикл віршів, і подумував про збірку поезій. А кохана як у рот води набрала. Він, що спершу намагався вчити болгарську мову, потім почав був активно друкуватися в пресі, аби вступити до спілки журналістів, і самому вже «вибити» путівку у Варну, поступово охолов. Який був сенс у тому, коли не було в любові взаємності, заради кого і чого здійснювати дванадцять подвигів Геракла?
«Певно, вона має рацію, колись ми зустрінемося із своїми родинами» - майнула вже не болюча, а якась апатична думка.
Одного дня на руці тріснув браслетик «неделька», бо поет поширшав у плечах і руках, займаючись фізичною зарядкою.
Здалося, і любов тріснула. В серці якийсь час зяяла пустота.
І раптом прийшов лист од її подруги. Та вислала своє фото, і загравала з ним у листі.
А він одразу поставив крапки над «і». Написав подрузі, що він, взагалі, не проти дружити з нею, але чому йому не пише сама Росиця, треба ж мовляв, кріпити дружбу між народами, як тоді модно було висловлюватися.
Очевидно, Росиця випробовувала його почуття через подругу, перевіряла чи не «клюне» на неї. Якби вона знала, скільки гарних дівчат в Україні, певно б такого не робила» - подумав він, якщо я вже встояв проти них, то що мені її подруга?!»
І ось він дочекався, від неї прийшов лист. Перший його рядок був: «Я не знаю, як почати…», настільки вона була вражена і схвильована його вірністю і силою кохання. Вислала, вирізане на червоному папері сердечко…
Здавалося, ось вона, перемога, ось він момент істини, вершина кохання. Тепер – другий етап – долати відстань, кордони, які так розділяли тоді. З його настирливістю і буйволячою впертістю, це не було б великою проблемою…
Та браслетик, подарований нею, вже тріснув, і тріснуло його кохання. Воно, мов перестиглий персик, перестало бути сонечком, і поволі, не напоєне соками взаємної любові, через апатію і байдужість, втрачало свій привабливий вигляд, блякло, ставало лише солодким щемом, сумною історією першого кохання…
Реальність вітчизняного життя поволі почала проникати у його свідомість, до того ущерть заповнену мріями, і він побачив врешті, що українські дівчата мають свої особливі чари, по-своєму не менш сильні.
Одного разу, прийшовши на побачення до своєї майбутньої нареченої, однокурсниці по факультету журналістики столичного універу в студентський гуртожиток, молодий поет застав там дівич-вечір, який уже хилився до свого завершення. Дівчата, як-то ведеться в таких випадках, вже «перемили кісточки» усім хлопцям своїм і любовним пригодам, і чоловіче товариство їм якраз було не зайвим.
- Кажуть, ти пишеш вірші, - запитала одна сміливіша подруга його судженої, - то прочитав би нам щось… Така гарна весна надворі. Може, про любов?..
Він почав читати своє недавнє, і знову щемом у душі постала перед очима Росі.
Пада листя у вечірній гамір
Із тривожним шелестом: «Шу-шу».
Стелить осінь золотий пергамен,
На якому лист тобі пишу:
Вітер злото, мов з кишені Креза,
Сипонув на пагорб до узвиш,
І здається, наче не береза,
Наче ти замріяна стоїш.
Та береза, мов краси невпинність –
Чарівна жіноча новизна,
Це ж твоя, зажурена невинність
Притулилась до мого вікна».
Це і все. Не пишно, і не строго,
Без одноманітності дощу,
У поштову скриньку смутку свого
Я цей лист осінній опущу.
Дівчата сиділи зачудовані, зачаровані щемним болем нерозділеного кохання. І тоді він прочитав «Листи».
І раптом, одна з них, скромна, малопомітна блондиночка, її звали Тонею, скочила з ліжка, на якому сиділа ще з кількома подругами, і здивовано вигукнула:
- Та невже це ти написав?
- Я, а що? – була відповідь.
Тоня підскочила і обняла його, мов рідного брата. Потім довго щось шукала у себе у великій сумці. Врешті витягла стару, добре таки пом»яту минулорічну газету «Молоду гвардію» із публікацією його «Листів». І показала всім і йому.
- Спасибі тобі, поете, твій вірш повернув мені коханого, - сказала вона.
Він онімів.
- Як це, Тоню? – вигукнули дівчата і серед них – його наречена.
- Пам"ятаєте ж мого «мента» Васю?
- Та звісно ж.
- Ну от. Ми з ним зустрічалися. А потім він пішов у армію, десь аж у Сибіру служив. І ось ми почали писати одне одному листи. Минуло з півроку. Я пишу, а він – мовчить. Один лист, другий, третій, десятий… Ні пари з уст, як кажуть.
Я вже не знала, що й думати. Певно знайшов собі якусь сибірячку. Аж тут купила газету, і читаю цей вірш твій. І в мене істерика, і я сльозами умиваюсь, так зачепив за живе. Довго його на серці носила, а потім взяла, написала ще одного листа Василеві, переписала твій вірш і надіслала йому. І ти знаєш, видно таки цей лист дійшов до його серця. Бо почав відписувати мені, вибачався за довгу мовчанку, мабуть твої слова присоромили його…
В коридорі раптом замаячила ще одна чоловіча постать.
- О, привіт, Васю, – гукнула Тоня. До речі, поете, познайомся з моїм нареченим. Завтра ідемо в загс подавати заяву. Це ти у всьому «винен».
- Так ти, Тоню, свата привела на заручини чи що? – трохи знічено запитав той. Але природна сміливість почала брати гору. - Я бачу, тут без півлітри не розберешся, - вже веселіше промовив він і поставив на стіл пляшку «Столичної», а дівчатам – шампанське й цукерки.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
Настало життя в розлуці. І коли у важкі хвилини інших його ровесників рятувало спиртне і безшабашні пригоди, то його біль вгамовувала лише поезія.
Вона була – як сонце мрії його, як продовження кохання того справді ідеального, вистражданого і наболілого, тільки в напівмареннях самотньої душі.
Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами – чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.
Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки –розметали,
Водою втіх минущих – розлили.
…Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають,
Лиш зорі бачать, як вони страждають,
Від марних поєднатися зусиль.
На семінарі молодих літераторів, коли інших маститі метри не раз тикали носом за написані неоковирності, його ставили в приклад і розмовляли з ним, майже як з рівним собі. І коли ЗМІ цікавилась молодими талантами, то він один з перших давав інтерв»ю на радіо, вірші друкували майже без правок у газетах і журналах.
Та це мало хвилювало його, як і українські дівчата з літературного середовища, які самі, аж «вішалися на шию», бачачи його самотність і вічну печаль в очах. А він у таких випадках стискав браслетик на руці, з якого нерідко ще й насміхалися, і відходив убік.
Усе йому пригадується отой набубнявілий смутком жовтень. Жовтень, коли достигають і наливаються соком плоди, зібрані у полі, отак, здається, достиг його біль кохання.
Після кількох розпачливо довгих листів у Болгарію, усе ходив, заглядаючи у поштову скриньку, чи не знайде там бодай вісточки од неї.
Та відповіддю була мовчанка. Сіре небо давило сумом, ніч сповивала тягучою, як смола, тугою.
І раптом, мов із самісінького серця, на папір полилися рядки:
У далечі зірниць сумує тихо небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до твого серця, мабуть, не дійшли.
Вони, мов кораблі, ржавіють на причалі,
Дрімаючи від дум, забуті на столі,
Лиш світяться із них розчахнуті печалі
І гаснуть без вогню розбурхані жалі.
З плакучої верби спадають краплі суму,
В саду моїх надій трояндам не цвісти,
І болем увійшли в мої бентежні думи
Забуті на столі, нечитані листи.
У далечі зірниць згоряє тихе небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до серця твого, знаю, не дійшли.
Він ніколи не забуде, як в одній редакції недолугий журналюга «почикрижив» його сонет про сніг у жовтні, викинувши два останні терцети і дописавши свою «геніальну» строфу, зробивши зі складного жанру – звичайний римований вірш, і як він ходив і марно доводив свою правоту, тільки даремно розхитуючи собі нервову систему.
Та цей вірш, присвячений їй, котрому він дав назву «Листи», на диво, ніде не «чикрижили». У кількох газетах різного рівня – районній, багатотиражній, міській, обласній, республіканській, як тоді, за Союзу, казали, цей вірш хапали залюбки і друкували без усяких правок.
«Певно, не один колега-редактор зазнав нещасливого кохання в листах» - подумалося тоді.
Росиця усе мовчала, а вірші лилися на папір, і солодкою
мукою своєю втішали Дон Кіхота мрійника. Навіть написав невеличку поему, яку боявся давати до друку, бо самокритично вважав її наслідуванням одного популярного тоді класика.
Так минуло два роки. Він мав уже цілий цикл віршів, і подумував про збірку поезій. А кохана як у рот води набрала. Він, що спершу намагався вчити болгарську мову, потім почав був активно друкуватися в пресі, аби вступити до спілки журналістів, і самому вже «вибити» путівку у Варну, поступово охолов. Який був сенс у тому, коли не було в любові взаємності, заради кого і чого здійснювати дванадцять подвигів Геракла?
«Певно, вона має рацію, колись ми зустрінемося із своїми родинами» - майнула вже не болюча, а якась апатична думка.
Одного дня на руці тріснув браслетик «неделька», бо поет поширшав у плечах і руках, займаючись фізичною зарядкою.
Здалося, і любов тріснула. В серці якийсь час зяяла пустота.
І раптом прийшов лист од її подруги. Та вислала своє фото, і загравала з ним у листі.
А він одразу поставив крапки над «і». Написав подрузі, що він, взагалі, не проти дружити з нею, але чому йому не пише сама Росиця, треба ж мовляв, кріпити дружбу між народами, як тоді модно було висловлюватися.
Очевидно, Росиця випробовувала його почуття через подругу, перевіряла чи не «клюне» на неї. Якби вона знала, скільки гарних дівчат в Україні, певно б такого не робила» - подумав він, якщо я вже встояв проти них, то що мені її подруга?!»
І ось він дочекався, від неї прийшов лист. Перший його рядок був: «Я не знаю, як почати…», настільки вона була вражена і схвильована його вірністю і силою кохання. Вислала, вирізане на червоному папері сердечко…
Здавалося, ось вона, перемога, ось він момент істини, вершина кохання. Тепер – другий етап – долати відстань, кордони, які так розділяли тоді. З його настирливістю і буйволячою впертістю, це не було б великою проблемою…
Та браслетик, подарований нею, вже тріснув, і тріснуло його кохання. Воно, мов перестиглий персик, перестало бути сонечком, і поволі, не напоєне соками взаємної любові, через апатію і байдужість, втрачало свій привабливий вигляд, блякло, ставало лише солодким щемом, сумною історією першого кохання…
Реальність вітчизняного життя поволі почала проникати у його свідомість, до того ущерть заповнену мріями, і він побачив врешті, що українські дівчата мають свої особливі чари, по-своєму не менш сильні.
Одного разу, прийшовши на побачення до своєї майбутньої нареченої, однокурсниці по факультету журналістики столичного універу в студентський гуртожиток, молодий поет застав там дівич-вечір, який уже хилився до свого завершення. Дівчата, як-то ведеться в таких випадках, вже «перемили кісточки» усім хлопцям своїм і любовним пригодам, і чоловіче товариство їм якраз було не зайвим.
- Кажуть, ти пишеш вірші, - запитала одна сміливіша подруга його судженої, - то прочитав би нам щось… Така гарна весна надворі. Може, про любов?..
Він почав читати своє недавнє, і знову щемом у душі постала перед очима Росі.
Пада листя у вечірній гамір
Із тривожним шелестом: «Шу-шу».
Стелить осінь золотий пергамен,
На якому лист тобі пишу:
Вітер злото, мов з кишені Креза,
Сипонув на пагорб до узвиш,
І здається, наче не береза,
Наче ти замріяна стоїш.
Та береза, мов краси невпинність –
Чарівна жіноча новизна,
Це ж твоя, зажурена невинність
Притулилась до мого вікна».
Це і все. Не пишно, і не строго,
Без одноманітності дощу,
У поштову скриньку смутку свого
Я цей лист осінній опущу.
Дівчата сиділи зачудовані, зачаровані щемним болем нерозділеного кохання. І тоді він прочитав «Листи».
І раптом, одна з них, скромна, малопомітна блондиночка, її звали Тонею, скочила з ліжка, на якому сиділа ще з кількома подругами, і здивовано вигукнула:
- Та невже це ти написав?
- Я, а що? – була відповідь.
Тоня підскочила і обняла його, мов рідного брата. Потім довго щось шукала у себе у великій сумці. Врешті витягла стару, добре таки пом»яту минулорічну газету «Молоду гвардію» із публікацією його «Листів». І показала всім і йому.
- Спасибі тобі, поете, твій вірш повернув мені коханого, - сказала вона.
Він онімів.
- Як це, Тоню? – вигукнули дівчата і серед них – його наречена.
- Пам"ятаєте ж мого «мента» Васю?
- Та звісно ж.
- Ну от. Ми з ним зустрічалися. А потім він пішов у армію, десь аж у Сибіру служив. І ось ми почали писати одне одному листи. Минуло з півроку. Я пишу, а він – мовчить. Один лист, другий, третій, десятий… Ні пари з уст, як кажуть.
Я вже не знала, що й думати. Певно знайшов собі якусь сибірячку. Аж тут купила газету, і читаю цей вірш твій. І в мене істерика, і я сльозами умиваюсь, так зачепив за живе. Довго його на серці носила, а потім взяла, написала ще одного листа Василеві, переписала твій вірш і надіслала йому. І ти знаєш, видно таки цей лист дійшов до його серця. Бо почав відписувати мені, вибачався за довгу мовчанку, мабуть твої слова присоромили його…
В коридорі раптом замаячила ще одна чоловіча постать.
- О, привіт, Васю, – гукнула Тоня. До речі, поете, познайомся з моїм нареченим. Завтра ідемо в загс подавати заяву. Це ти у всьому «винен».
- Так ти, Тоню, свата привела на заручини чи що? – трохи знічено запитав той. Але природна сміливість почала брати гору. - Я бачу, тут без півлітри не розберешся, - вже веселіше промовив він і поставив на стіл пляшку «Столичної», а дівчатам – шампанське й цукерки.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію