ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2022.12.09 18:56
Афродіта впала з висоти,
І її розбіглися харити.
Пригортаєш іншого вже ти,
О Боги, скажіть, як далі жити?!

Темні хмари збіглися сумні,
І жовтіють під очима кола.
Палко присягалася мені,

Сергій Губерначук
2022.12.09 18:51
Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,

Олександр Сушко
2022.12.09 18:30
Що буде, якщо релігійних фанатиків допустти до влади? Як уявлю товпи христолюбців з палаючими від праведного гніву очима, які вриваються до Верховної Ради та Офісу президента - втрачаю дар мови. Бо таких затятих у своїх переконаннях людей ще пошукати. Заг

Ігор Шоха
2022.12.09 17:16
ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому

Тетяна Левицька
2022.12.09 10:36
— Ховай від всіх свою любов,
як у подушку сльози,
мов таїну тих молитов,
що довіряєш Бозі,
бо щастя любить мовчазну
і безгомінну тишу —
рибиною на глибину
занурюйся все глибше.

Ніна Виноградська
2022.12.09 08:27
Приморожений ранок. Листопадова кава.
Пульт до рук і чекаєш із фронту новини.
Все сприймається гостро, тривожно й цікаво,
Що стосується змін у війні України.

Як там хлопці звільняють містечка і села,
Заважають сніги і невчасні морози?
Хоч країна

Ніна Виноградська
2022.12.09 08:24
Закінчує свій шлях цей листопад,
Іде у вічність день малий, осінній.
Весну чекає мій заснулий сад,
В якій віднайде знов своє спасіння.

І ти прийшла у той останній день
Із першим снігом і найпершим криком.
Звучала радість хором всіх пісень

Ніна Виноградська
2022.12.09 08:10
Коханий мій, цей синій небокрай
Сховав далеко всі мої тривоги.
А серце б’ється, молить: - Не віддай
Його війні! Чекають всі пороги

Тебе живого, рідного. Щемить
І плаче з болю синій цей світанок.
Колючий вітер он приніс умить

Віктор Кучерук
2022.12.09 06:08
В хаті холодно і темно,
Й тихо вже багато діб, –
Мов тяжке і неприємне
Хтось ураз докупи згріб.
Мов життя призупинилось
На безлюдді двох доріг,
І шукає Божа милість
Мій затоптаний поріг.

Микола Соболь
2022.12.09 05:59
Пора цікава – післязим’є,
ще не весна та вже струмок
схмеліла птаха зранку вип’є,
із печі ж тягнеться димок,
але тепер не в сизе небо,
а більше якось до землі
і радісно злітає щебет
у круговерті веремій.

Володимир Бойко
2022.12.09 01:39
Якби думки народжувалися у шлунку, живіт був би вище голови. Якби то кількість зробленого залежала від кількості з’їденого. Найкращі ті гриби, які не стали останніми. Найміцніший сон не у праведників, а у пияків. Найкраще плаває те, що не тоне

Козак Дума
2022.12.08 20:00
Темніє… Зорі в високості.
Темніє – сон іде у гості.
Темніє… Люди – у оселі.
Темніє – ніч ховає землю.

Євген Федчук
2022.12.08 16:24
Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
Старі діди усілись на осонні
Під хатою. Здавалось, напівсонні.
Розімлілий дехто й очі закривав.
Щоб не заснути часом, то вели
Розмови про діла давно минулі,
Коли вони ще молодими були
Й багато чого різного могли.

Олександр Сушко
2022.12.08 15:55
Кошлате мудромисліє нині стало основою людського розумування про природу, кохання, бога, війни та миру. Тобто усе, що не має практичного застосування у повсякденному житті покрите товстим шаром таємничості і такої заплутаної, що годі знайти здоровий ґл

Ольга Олеандра
2022.12.08 15:24
Ця зима вже ніколи не скінчиться
може бути і так
А, можливо, це все нісенітниця
чи знак
Замуроване сонце все ж вижило
хто зна
Назбираємо дров, буде паливо
смішна

Юрій Гундарєв
2022.12.08 11:53
Есть пять имён в женской поэзии:
Лина, Белла, Марина, Леся и
одно особо, осанно -
Анна.

Автор: Юрий Гундарев
2022 год
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ніна Виноградська (1961) / Проза

 Пробачте нас, мамо!

Мої батьки познайомилися під час війни у концтаборі німецького міста Ессен. Вони обоє були з Сумщини, тільки тато був із села Межиріч, Лебединського району, а мама із села Глушець (нині Піски), Білопільського району. Туга за рідною землею об’єднала земляків. Під час невеликих за часом зустрічей вони згадували рідну землю, батьків, дитинство. Бо їхня юність припала на війну, концтабір, де вони були робочою силою на заводі Круппа, на якому виробляли фаустпатрони. Завод знаходився за декілька кілометрів від табору і бранців щоранку в любу погоду водили працювати. У холод і спеку їм давали однакове взуття, витесане з дерева. В ньому ходили і в дощі по грязюці і в морози. Бранці тяжко працювали, а годували їх гірше скотини. Мама казали, що їм давали варену свиріпу, не порізану, скошену і так цілими цурпалками зварену. Вона так смерділа, що її не тільки їсти людям, а, мабуть, і свині відвертатимуться. Матуся від голоду і безкінечних сліз втратила свідомість і її забрали до табірної лікарні з серцевим нападом. Після лікарні вона деякий час працювала прибиральницею у конструкторському бюро заводу, мила вікна. Одного разу вона витирала стіл у начальника відділу і раптом почула, як позаду неї хтось перднув так, що вона перелякалася. Вона повернулася на звук і почула, що всі люди у відділі голосно сміялися. Мама заплакала від приниження і сказала, що у нас в Україні це вважається проявом безкультур’я і так ніхто ніколи не робить на людях. Оце вам і вихована нація. Мама завжди казали, що ми вихований народ, а от стосовно німців вона цього не скаже.
Мама розповідала, що коли радянська армія прийшла звільняти бранців у цьому концтаборі, то наші витворяли з нашими людьми таке, чого вони від німців не бачили. Вони ґвалтували дівчат, групами накидалися на одну і ґвалтували до смерті, потім запихали їх у шафи, замикали і пускали на річку Рейн. Хлопцям відрізали вуха, носи, статеві органи. Матуся казали, що вона з трьома дівчатами десь сховалися і сиділи безвилазно три дні. Потім почули, що стало тихо і виглянули. Побачили солдатів не радянської, а іншої армії. Вони вийшли і підійшли до них. Це були американські солдати. Вони роздавали усім шоколадки. Мама все життя нам говорила, що американці дуже добрі люди. Це вони врятували їх від радянських звірів.
Коли у моєї матусі брали інтерв’ю журналісти з різних країн як свідка голодомору, то я просила її, щоб вона розповіла саме ці епізоди про звільнення радянською армією бранців і що наші солдати робили з нашими людьми. Це записували журналісти із Голівуду, Литви, Естонії, Латвії, Грузії, це є у їхніх архівах. Я думаю, що вони подаватимуть це як свідоцтва звірств радянської армії. Я бачила це в голівудському і грузинському документальних фільмах.
Після звільнення з полону батьки переїхали в Піски, там матуся народила дівчинку Галинку, яка прожила всього три дні і померла. Потім народилась я. Через два роки мама чекала дитинку, але тяжко працюючи, допомагаючи татові носити важкі деревини, бо з Німеччини він прийшов без ноги і ходив на колодянці, вона знову втратила дитинку, хлопчика. Отак війна пройшлася по молодій родині втратою діточок. Через три з половиною роки після мого народження мама подарувала мені сестричку Віроньку.
Я пам’ятаю зимовий вечір, у хаті якісь жінки, на грубі гріються великі чавуни з водою, на підлогу біля печі поклали багато соломи і застелили білою рядниною. А далі тато взяв мене за руку і відвів ночувати до бабусі. Оце все я пам’ятаю як сьогодні. Чомусь так врізалось у дитячу пам’ять, хоча я ж нічого не розуміла. Мабуть підсвідомість вказувала на якусь незвичну подію.
Пам’ятаю як влітку мама поле картоплю і просить мене збігати до хати, подивитись, як там Віронька у колисці, чи не плаче. Я зайшла до хати, а мені чотири роки, чую, що вона плаче, я беру подушку і накриваю нею дитя. А подушки в селі великі. У мами щось серце передчуло, вона прийшла до хати, а дитина накрита подушкою. Мама схопила її на руки, а дитя не дихає. Вона вискочила на вулицю і стала кричати. Прибігла старенька сусідка баба Хвеня. Вони розпеленали дівчинку, взяли за ніжки вниз головою і почали трясти і дитя ожило, стало ротиком хапати повітря. З того часу мама ніколи не залишала Віроньку зі мною.
Ми росли удвох, дві сестрички. Вона була дуже худенькою, з синіми очками і абсолютно білим волоссячком. Вертлява, хитренька, з бісиками в очах, здавала матусі кожен мій промах. Одного разу ми з нею залізли на молоду вишеньку і розчахнули її. Ми пробували її зв’язати, але ж хіба ми могли, сил не вистачало. А мама в цей час ішла на обід з роботи через сад. Побачила розчахнуту вишеньку і питає, хто це зробив. Ми з Вірою сказали, що це Володька, сусід, десятикласник. Мама до нього, він сном-духом не знає. Тоді мама кличе нас обідати, а сама зламала віточку з вишні. Ми зайшли до хати, мама одразу двері закрила на крючок. Віра скочила на піч, а я стою посеред хати. Мама знову питає, хто зламав вишеньку. Я мовчу, а Віра з печі каже: »Мамочко, пробачте, я більше не буду». Мама дивиться на мене, я плачу, але мовчу. Мама каже, щоб я попросила пробачення. Я мовчу. Мама стьобнула легенько по литках. Я плачу і мовчу. Тут маму взяло зло за мою упертість і вона декілька разів хльоснула по литках. Я мовчу і плачу. Мама каже, щоб я зійшла з місця. Я стою стовпом, ніби вросла в долівку. Отоді мама добряче пройшлася по сідницях крізь тонесеньке платтячко. Я плачу і вимовляю: «Ой вишенька, черешенька». Потім і мама стала плакати зі мною.
Отак і виросли. Потім нас уже не хльостали, а словами навчали. Ми обидві вчилися відмінно. Я з першого класу співала, читала вірші зі сцени в клубі. Віруня теж була активною. Вона виросла красунею. Сині очі, біла шовкова шкіра, пшенична коса нижче пояса. Хлопці бігали табуном. За обома. Мама весь час казала, щоб найбільше берегли дівочу честь і гідність.
Ми навчалися у харківському технікумі. Я поїхала влітку в будзагон зі студентами, а Віра додому. В цей час на нашу вулицю в гості до родичів після армії приїхав москвич Валерій. У клубі побачив мою сестричку і одразу закохався в неї. А вона вже зустрічалась із хлопцем, який закінчив льотне училище і мав намір одружитися. А тут ще така красуня зустрілася. Одного разу вони вдвох після клубу стояли на мосту нашої невеличкої річки. До них підійшов москвич і почав прискіпатися до хлопця. Коротше кажучи, закінчилось тим, що москвич скинув льотчика з мосту у річку. А сам взяв Віру за руку і повів додому, бо жили його бабуся і ми поряд. З того часу вони стали зустрічатися і він запропонував Вірі одружитися. Так моя сестра стала москвичкою у 18 років. У 20 років у неї народився один синок, через 8 років другий. Вона працювала в Мінверстатопромі на вул. Горького. Я жила у Харкові і працювала в інституті, який був напряму підпорядкований цьому містерству. Всі мої колеги знали про сестру і зверталися до неї, коли виникали якісь труднощі під час відряджень. Вона всім допомагала. Щось підписати у міністра чи його заступників для нашого інституту не було проблемою. Віра Іванівна ішла до секретарок цих керівників, а ті уміло робили своє.
Ми з сестрою ніколи не відчували відстані між нами. Щодня по телефону я чула її голос, наші діти росли так, начебто вони з однієї родини. Моя доня малою називала прізвище своє і сестри, вона думала, що так і треба.
Ми були настільки рідні, що купуючи щось собі чи синам, сестра завжди купувала моїй доні чи мені. З відрядження до міністерства усі привозили мені якісь подарунки від сестри. І так все життя.
Відпустки ми часто обома родинами проводили в селі. Допомагали батькам щось підремонтувати, прибрати. А коли вже батьки стали старішати, то ми приїздили копати картоплю і прибрати город. У 1990 році ми отак усі копали картоплю і зять
сказав, що Крим російський і що росія забере його собі. Ми з чоловіком почали сперечатися, приводити різні історичні аргументи, але це ще більше розпалювало суперечку. На що матуся тоді сказали, щоб ми не приїздили разом, бо лопатами повбиваємо одне одного. Сестра підтримала свого чоловіка, бо як же інакше.
Сестра з 18 років живе у москві. Думає так, як думають усі москвичі. Телевізору вірить і вірить путіну. Каже, що при ньому їм стало краще жити. От уже декілька років вона, як пенсіонер, безкоштовно їздить лікуватися до Криму. Там усі здравниці лікують москвичів. Не знаю, чи є там хто з інших регіонів росії. Перед ковідом я була у сестри в гостях. Збиралися її друзі, сусіди. Розпитували, як і що у нас відбувається. Я їм розповідала, щоб знали правду. Багато хто з них все розуміє, бо це професори, викладачі вузів, навіть декілька генералів. Слухали уважно, питали, але не сперечалися.
Мене запрошували до їхніх спілок письменників (їх зараз дві в росії: союз писателей россии і союз российских писателей).
Я згодилась ще на одну творчу зустріч у союзі журналістів росії. Ото було. Це пропутінське кубло, в якому працюють усі фсбешники. Вони прямо про це говорять і навіть хизуються цим. Питали про те, що у нас відбувається. Я сказала, що через два дні 8 березня і будемо говорити і читати вірші тільки про весну і про маму. Але журналістики, як такої, у них просто немає. Є політичні писаки.
А тепер про сестру. Як почалося все, то я їй розповідала, як важко зараз в Україні. Вона завжди переводила розмову на виправдання російських дій. Я їй кажу, що під Харковом стоять російські війська, а вона мені відповідає, що того бути не може.
Коли почалась війна, я їй зателефонувала і зі сльозами повідомила про це. Вона каже, що такого бути не може. Там проводять якусь спецоперацію. Я їй про те, що нас бомблять, а вона не вірить. І це сестра, рідна, єдина, з якою ми все життя жили як одне ціле. Як могли зламати її душу, чим таким впливали на її світогляд, що вона не вірить мені, рідній сестрі? Дійшло до того, що я плачучи молю її повірити, а вона, немов чужа, не вірить.
Що зробили з тим народом? Чому телевізор є найбільшим злом у світі? Що ж буде далі? Як моя матуся дивиться з небес і бачить наше непорозуміння і роздільність? Ми ж виросли на одній землі, нас колихала матуся в одній колисці, співала нам однакових колискових, ми їли за одним столом, у нас були одні дідусі і бабусі, ми виглядали із одних вікон, у нас були одні сусіди і верби на вулиці, ми обидві купалися в Сейму, ми разом навчалися, у нас навіть чоловіки мають однакове ім’я. І ось ми прожили з нею життя, тільки я в Україні, а вона в росії, і ми стаємо по різні боки цього життя. ЇЇ нинішня країна вбиває людей у МОЇЙ, спільній колись, країні. І вона це виправдовує! Сестра. Рідна. НЕ розуміє моїх доводів, не хоче чути правди. Як далі жити? Що робити нам, рідним сестрам, батьки яких пережили страшну війну і полон?
Як наша добра рідна матуся страждає там на небесах, що ми отакі розділені життям. І сьогодні, у День матері, пробачте нас, Ваших доньок, мамочко рідна! Ви ж завжди були дуже великою українкою, Ви дуже переживали за наші Майдани, Ви у 2014 році, уже будучи на божій дорозі, просили не виключати телевізора, бо там показували Майдан. Ви так любили Україну, Ви навчали нас цієї любові своїм прикладом, але життя внесло свої корективи навіть у любов.
Матусенько моя, ластівонько моя, зіронько моя, Ви дали нам життя, за що ми вдячні Вам до останнього подиху. Дякуємо Вам і просимо вибачення за те, що Ви зараз бачите з небес, за війну, яка розділила Ваших двох діточок по різні боки правди. Надіюсь, що скоро прийде визволення нашої країни від ворогів і ми святкуватимемо перемогу.
Пробачте нас, мамо…




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-05-08 16:01:05
Переглядів сторінки твору 305
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.798 / 6  (5.077 / 5.52)
* Рейтинг "Майстерень" 5.745 / 6  (5.229 / 5.74)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.819
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Автор востаннє на сайті 2022.12.09 08:28
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталія Кравченко (Л.П./Л.П.) [ 2022-05-09 18:34:59 ]
Успіху вам у вас дуже гарні історії

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ніна Виноградська (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 17:42:14 ]
Дякую, пані Наталю. Звичайна українська родина. Але як війна пройшла через наші долі.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2022-05-15 20:06:07 ]
Як щемно і болісно все описали, дорогенька Ніночко! У мене така ж сама ситуація. Дві двоюрідні сестри з якими виросла і гралася в ляльки проживають в Криму, зараз навіть не напишуть і не спитають чи жива. Не спілкуємося тому, що різні погляди на війну! Глухі, зомбовані і найстрашніше — Павлики Морозови, які зрадили своїй родині і країні в якій народилися. Дай Боже, щоб ми перемогли, а Росія отримала все те, на що заслуговує. Я не зла людина, але коли читаю новини, то ловлю себе на думці, що радію не лише затопленому крейсеру " Москва".