
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про "лук’янівське чудовисько"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про "лук’янівське чудовисько"
Лук’янівка. Спекотним днем іду.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію