В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.