Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Казан царя Аріанта
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Казан царя Аріанта
В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
