В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.
Як першу радість стрічі прилили,
Розговорились про життя, про долю.
Один козакував у Дикім полі
І звався між товаришами Клим.
Другий – Остап, той був городовим,
Хоч в Полі теж бувати довелося.
В обох уже посивіло волосся,
Зробилось чисто, як з багаття дим.
- Ти, Климе як? – питається Остап,-
Чи удалось добра тобі нажити?
- Нічого, брате. Хай життя не сите
Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
То з татарвою зчепимся, бува,
То сходим морем турка полякати.
Всього нелегко і переказати. –
Клим знов до столу корчмаря позвав.-
А ти от як? Поки ходили ми
На турка морем трохи щоб поскубти ,
Ви тут із ляхом поскублися, чути.
- Так, довелось зіткнутися грудьми.
- Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
Тепер на турка. Жмайла би тримався.
І з ляхами би гарно порубався,
Пустив би, може й не одному кров.
За що зчепились, хоч би розкажи.
- Ми ж козакуєм ще із молодого,
Вже чобітьми стоптали всі дороги,
Багато хто вже й голови зложив
За честь і славу Речі Посполитой.
От я, наприклад й під Хотин ходив
Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
В Московію не раз прийшлось сходити,
Спочатку за царевича Дмитра,
А потім, щоб всадити Владислава,
Що на Москву отримав якесь право.
Московських міст, доводилося, брав.
Бо ж обіцяли гори золоті
Козацтву ляхи за безцінну поміч.
А з чим весь час верталися додому?
Ото, що прихопили по путі!
Ми рятували скільки уже їх,
А чим вони віддячили? Нічого
Нам не дали з обіцяного того,
Напризволяще кинули усіх.
Хіба ж багато треба нам було:
Віддати пла́тню, що пообіцяли,
Щоб православну віру не чіпали.
Аби козацтво, врешті решт, могло
Зрівнятись ляській шляхті у правах…
І щоб охочих всіх до служби взяли…
Ото і всього, що ми вимагали.
Але і то було для ляхів страх.
Сейм відповів відмовою на те,
Сказав, що ми занадто знахабнілі,
Не розійде́мось – скоримося силі
Або тікати мусимо у степ.
Ми ж по маєтках у той час жили
У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
З маєтків панських мали їжі вдоста,
Чим іще більше панство допекли.
Тож уряд Конєцпольського послав
З великим військом, щоб нас приструнити.
Велів король нікого не жаліти
Та й кожен лях так само відчував.
Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
Чимало знаті війська доєднались.
Ледь не пів Речі у похід ладналось,
Перелічити, навіть, важко всіх.
І всі кінні ще й з купою гармат,
Та й німців найняли собі у поміч.
Нелегко раду дати війську тому.
Та слід навести між козацтва лад.
Оліфер Голуб – гетьман на той час
Між «випищиків» всім велів збиратись
Під Каневом. Велів до Січі мчатись
Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
Поки збирались купи козаки,
Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
Тож з Канева козацтво по дорозі
Похідним табором знялося й вздовж ріки
Дніпра посунуло у сторону Черкас.
Слідом повів кінноту Одживольський.
Все намагався той очільник польський
Спинити табір та зламати нас.
Але ми так пошарпали його,
Що довелось ні з чим йому вертати.
Нам же Крилова удалось дістатись,
А звідти бродом за Дніпро бігом.
Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
Та він чомусь подався правим боком.
А там же ляхи всі пантрують кроки.
Хотіли перебратися й до нас,
Але човнів достатньо не знайшли,
Тож всі даремні спроби й полишили.
Ми ж знов назад вернутись поспішили,
Поки ще запорожці не прийшли.
У гирлі у самім Цибульника
Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
Стояли ляхи в сподіванні скоро
На нас напасти. Що там та ріка?
При ляській силі нас не захистить.
Та ж від кінноти треба боронитись,
Отож і довелося городитись,
Як з військом Жмайло має надійти.
І він прийшов, хоч помочі привів
Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
І ще, мабуть, повернуться не скоро.
Багато хто з козацтва вже й жалів,
Що ляхів до такого довели.
Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
Але не було між козацтва страху.
Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
І він вже перемовини почав
Із Конєцпольським – що робити далі.
І ляхи на своїм наполягали,
І Жмайло в них посту́пок вимагав.
Поговорили та, видать, дарма.
Ми ляхам поступатись не збирались,
Вони ж нас залякати намагались
І кожен свою вигоду тримав.
На другий день і розпочався бій.
На нас кіннота ляська полетіла,
А ми її з мушкетами зустріли,
Свинцем сипнули у обличчя їй.
Та дощ свинцевий не спинив її,
Тіснити нас усе сильніше стали,
Аж доки і до табору загнали.
Але, коней жаліючи своїх,
Не кинулись наш табір штурмувать,
А найманців німецьких надіслали.
Ті в пішому строю атакували.
Та ми змогли їм врешті раду дать.
Як німці відступилися, тоді
Взялися ляхи із гармат стріляти,
Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
Тож відчайдухів вибрав і послав,
Аби дістались до гармат ворожих
І знищили їх скільки уже зможуть.
Але на те дарма надії мав.
Козак з конем ніколи не зладна.
Поки добігли, то кіннота ляська
Їм навперейми звідки і взялася.
Там голова упала не одна.
Слідо́м уже і вечір наступив.
Затихли ляхи. Та і ми втомились
І темрявою, як плащем укрились
Ті, хто цей день нелегкий пережив.
На завтра сили битись не було
Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
На герці в поле ляхів викликали,
Щоб те й те військо бачити могло.
Ми ж дружно табір укріпляли свій,
А ляхи штурм, напевно, готували,
Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
Щоб врешті з нами закінчити бій.
Та Жмайло був досвідчений козак
І бачив – місце вибрали невдале,
Бо шансів нам відбитись не давало.
Та він про те мовчав весь день, однак.
А, вже, як знову темрява лягла,
Велів багаття добрі розкладати,
До сну, неначе табір готувати.
Коли ж зоря вечірняя зійшла,
Тихцем він табір в темряві підняв
Із Таборища у Медвежі Лози.
Там менше для оточення загрози.
А місце він зарані вже обрав.
Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
Лишив аж три загони по дорозі,
Аби сховались по кущах і лозах
Й могли погоню ляську зустрічать.
А ми, лише на місце прибули,
Взялись одразу табір споряджати.
Там ще руїн старих було багато,
Тож ми тим скористатися могли.
Тим часом перші постріли знялись,
То уже наші, певно, в бій вступили.
Ми прислухались та хутчій робили,
Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
А канонада все гучніш луна,
Мабуть, нелегко браттям діставалось,
Але вони й на крок не відступались.
Ніхто не повернувсь. Не дивина.
Козак загине - задньої не дасть.
Хоч всі померли – військо врятували.
Ми час, щоб табір укріпити, мали,
Аби оту утримати напасть.
Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
Хоч коні були втомлені добряче,
Та ледь Замойський табір наш побачив,
Велів атакувати в той же час.
Кінна лавина ринулась умить,
Щоб сходу всі укріплення прорвати.
Але ревнули в відповідь гармати,
Слідом мушкети кинулись палить.
І лава поріділа на очах.
Замойський сам отримав кулю в груди.
К’оби не панцир, став би перед су́дом
Господнім. Коні плутались в корчах,
В болоті грузли, бились на землі,
Отримавши, так само, нашу кулю.
Ми передсмертні крики ляхів чули,
Але ж були на них страшенно злі.
Тож сипали навстріч їм той свинець,
Аби навалу їхню зупиняти.
І врешті ляхи мусили вертати,
Побачивши, що тут їм всім кінець.
Ми навздогін ще стрілили були,
Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
А то не буде чим наступних стріти.
Багато запастися не змогли.
Ще і частину втратили в путі,
Коли від ляхів клятих відбивались.
Десь там те зілля на возах зосталось.
Ох, як потрібні нам запаси ті!
Бо ж тут уже і німці надійшли
І узялись наш табір штурмувати.
А ті, прокляті, вміють воювати,
Ми ледь від них відбитися змогли.
І то, коли б не ранили того,
Хто керував їх строєм, то, як знати,
Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
Так підхопили й відійшли бігом.
Тоді прибулий Конєцпольський вже
Велів з гармат по табору палити,
Аби проломи у валах зробити.
Дерева всі зрізало, як ножем
І догори здіймалася земля
Від вибухів. Та ми того чекали
І, ледь гармати бити перестали,
Хутчій засіли за валами для
Того́, щоб знову ворога стрічать.
А він, звичайно і не забарився.
Весь виднокіл кіннотою укрився,
Бо лях атаку знов на нас почав.
Сам Конєцпольський на коні летів,
Своїх аби на полі надихати.
Та нас таким ніколи не злякати,
Ударили у лави ті густі.
І ще, і ще. А тут біля валів
Уже у шаблі ляхів зустрічали
І землю трупом по той бік встеляли,
Хоч і самі валились по землі.
Тим часом і «комишники» з води,
Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
Із засідок з боків у них стріляли.
А спробуй-но їх в сутичці знайди.
Жорстокий бій до вечора кипів,
Поки, нарешті, ляхи відступили.
І в них, і в нас закінчувались сили.
Із темрявою спокій наступив.
Ми готувались зранку дати бій,
Здавалось, у житті уже останній.
Знов Солониця в очі наші гляне
І мертвим буде заздрити живий.
Та вранці лях гінця свого прислав,
Велів свої умови виставляти,
До перемовин будем приступати.
Я, чесно, тим словам не довіряв,
Як і багато із козацтва хто.
Та більшість все ж дала на теє згоду.
А Жмайло нами вже не верховодив,
Бо Дорошенко вибрали на то.
Він більш меткий у політесах тих,
Уміє із панами розмовляти,
А Жмайло вміє добре воювати,
Зовсім не майстер він розмов пустих.
Чотири дні на все оте пішло,
Урешті договір все ж підписали.
Ми, звісно, зовсім не того чекали,
Але куди діватися було.
Реєстр лише шість тисяч встановив,
Заборонялось в море нам ходити
І велено всі «чайки» попалити
Та іноземних не приймать послів.
Також нікого з тих, хто воював,
Пани рішили зовсім не карати
І видачі старшин не вимагати…
Ще і платню їм вищу обіцяв.
- Що ж добрими зробилися вони?
Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
Бо ж там війна зі шведом назріває.
Тож ляхам готуватись до війни.
Чим більше ляхів ляже через нас,
Тим менше піде з шведом воювати.
А ще ж і нас туди потрібно звати,
Як то було завжди в тривожний час.
Як тільки ляхам добре припече,
Вони одразу нас у поміч кличуть,
Тоді й багатство нам і славу зичать,
Аж нудить від солодких їх речей.
А ще ж боялись – вернетеся ви
З морських походів – взнаєте про битву
І можете на поміч прилетіти,
Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
Тож підписали з ляхом договір
Та й на зимові подались квартири.
Ми з ними замирилися допіру
Та чи ж надовго цей між нами мир?