Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Данило - перший московський князь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Данило - перший московський князь
Іще зовсі́м маленьким був Данило,
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
