Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
2025.12.10
22:41
Гадаю, що байка про Зайця й Ведмедя багатьом відома. Оповім її тим, хто ще не чув.
Якось стрілись віч-на-віч наші герої. Привітались. А потім Заєць каже Ведмедю: «Хочеш у морду?»
«Од тебе?»- питає з глуздом ошелешений Ведмідь.
«Ні! Там, за рогом, усім
2025.12.10
20:55
Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
2025.12.10
16:42
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
2025.12.10
15:07
Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
2025.12.10
14:29
Якби я знав дванадцять мов,
То був би мов Франко немов.
Всіма руками і ногами
Я лезом лізу між світами,
Шукаю істини горіх
Щоби спокутувать свій гріх.
Не хочу знати навіть де ти?
Не простягай свої лабети!
2025.12.10
14:05
Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
2025.12.10
13:00
Нагороди
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
2025.12.10
04:17
Якщо можна написати 1 вірш, можна про це ж саме написати і 2-й.
Про те ж саме тими самими словами (майже). Від цього виникає посилення.
Можна писати про те саме далі. Якщо один вірш це - випадок, 2 - вже замір, 3 - навмисне, 4 - тенденція, 5 - манера
2025.12.09
22:11
Все одно, панотче, не спитаєш
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
2025.12.09
18:01
Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
2025.12.09
17:57
Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
2025.12.09
17:04
Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
2025.12.09
15:07
В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
2025.12.09
12:47
Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
2025.12.09
09:12
Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Данило - перший московський князь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Данило - перший московський князь
Іще зовсі́м маленьким був Данило,
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
