Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.
Цар, в гніві бувши, не дививсь
Хто перед ним – холоп, боярин.
Аби хто на шляху зустрівсь,
Одразу б палицею вдарив
І бив би, доки б не забив
До смерті чи каліцтва, може.
Страшний царя Івана гнів,
Тому і хоронився кожен.
Чи випадково, чи вже так
Вела Івана його доля,
Але незчувся, навіть, як
Вломився в синові покої.
Невістка молода якраз
Вагітна в спідньому лежала
На лавці. Підхопилась враз.
Вона ж нікого не чекала.
Та жертву вже Іван знайшов:
Як в спідньому стрічать посміла?
Зануртували дико кров.
Ударив у обличчя біле.
А далі палицею став
Її, куди дістане, бити.
Його ні крик не зупиняв,
Ні те, що мала народити.
Почувши крики, син примчав,
Став батька рідного вмовляти,
Аби той жінку не вбивав.
Усе, що він устиг сказати:
- Ти першу жінку без причин
В жіночий монастир відправив.
І мою другу, - кричав син,
Мабуть уперше батьку правду,-
Ти теж у мене відібрав.
Мене нічого не спитався.
У монастир також заслав.
Тепер уже за третю взявся!
Ти хочеш сина погубить,
Що та у череві ще носить?
Тоді й мене ти можеш вбить!
Чом не зробив того ще досі?
Іван на те, немов чекав.
Зметнулась палиця і в скроню
Ударив сина. Той упав.
Патьоки потекли червоні.
Іван, неначе вмить проснувсь.
До сина кинувсь, став кричати,
Щоб хтось за лікарем метнувсь.
Потрібно сина рятувати.
П’ять днів над сином просидів,
Молився та просив простити.
Та Бог не слухав його слів,
Забрав того із цього світу.
Та і онука не діждав –
На другий день родився мертвим.
Іван кричав, Іван стогнав,
Любу принести ладний жертву,
Аби назад все повернуть.
Та невблаганна була доля –
Що заслужив – то й має буть,
Такою є Господня воля.