Хто це вийшов з-за хат
димний, як місце раті?
Палить. Йому б прохати
сонця – легкої страти.
Ноги йому опухлі, ноги йому відтяті,
а й досі болять.

Стане манити в мені дитину солодкою ватою,
себто брехати:
Онде пташиний пух на кудлатих деревах.
Не лякайся, це ранішнє мрево!
Бо, якщо ти мене відчула, як власну роз'ятрену ранку, –
бути щасливим примарному ранку!
Тож закладемося на частину з цілого життя,
що коли цей пух не злякається
гарячості зарева
та не злетить, –
так само і ти
будеш сьогодні моєю!
Можеш на пробу у мене ввійти і набрати аж досхочу
манни небесної в пригорщі і кишені,
а можеш залишитись там й споглядати, як Божу росу
всотують ноги мої підкоше́ні.

Він бреше, у нього немає ніг!
Тому приймаюся до роботи.
Певно, це визріло звечора молоко
дивної стоти.
Та чую: лиш не дої до першої крові
груди цієї висі,
позостав на поживу марі,
най виссе! –
Сказав і змучений зліг.

Віти розверглися, бачу брук
до голосу того, що кличе:
Дай мені відповідь в потиску рук,
як і личить!

Це передсмертні загравання з долею
і відчайдушні спроби відкупитися.
Та хто я, – тіло на жертовнику богів?
В моїх руках весь простір і краса, яку не зраджу!
Мов з повних вим'їв золотих корів,
проллється світло на холодний камінь
замісто крові.
А мені –
діждати б до ранкової зорі,
туманній стежці не віддати кроків,
в манливий закуток незважених зароків
не завести б доріг!

09.09.2021