ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.26 04:02
Заколядую, мабуть, у життя.
У влади марно. Вона вічні злидні.
Ой, коляд, коляд, коляд, коляда…
Чому дурні? Певно тому, що бідні.

У полі рясно сходять будяки
І будуть нам родити вони доти –
Із хабарем воюють мідяки,

Ярослав Чорногуз
2020.01.26 03:40
Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,

Королева Гір
2020.01.25 20:21
Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,

Ігор Деркач
2020.01.25 20:09
Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.

Тата Рівна
2020.01.25 17:01
Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любо

Олена Музичук
2020.01.25 15:30
Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила

Сергій Губерначук
2020.01.25 11:53
О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!

Ірина Білінська
2020.01.25 11:38
Я на планеті імені Тебе.
Вона - жива.
Усе про мене знає.
Вона -
мій анексований Тибет,
який мене до Мене повертає...

Я тут - своя.

Козак Дума
2020.01.25 07:36
Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –

Королева Гір
2020.01.25 01:11
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Серго Сокольник
2020.01.24 23:37
андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!

Редакція Майстерень
2020.01.24 19:42
Лао-цзи - найбільший чинайський (? чи китайський?) майстер, який жив багато століть тому. Він створив вчення чотирьох чеснот, або правила життя. Якщо застосовувати їх на практиці, тоді ви зможете провести життя в істинному світі і зрозумієте свою мету або

Микола Дудар
2020.01.24 12:32
За течією...
За нічією...
Ти - проти всіх.
Вогнестихія
Болеволіє
В серці усім...
А за межею
Поспіхом клеють

Іван Потьомкін
2020.01.24 12:20
А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»

Володимир Бойко
2020.01.24 10:55
Виколисує вітер далеку дорогу,
В океані небеснім гойдається день,
Починаючи стежку, не бійся нічого,
І розвіється лихо на крилах пісень.

Хоч направду життя – недоспівана пісня,
І незнаний мотив не впізнати на слух.
Та єднаються в пісні красиве й

Тетяна Левицька
2020.01.24 07:37
У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай.

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Тарас Ріль
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Аматерасі Аріман / Критика | Аналітика

 НЕ трусіться даремНО
НЕ трусіться даремНО
НОвий погляд НА
або НАмагання іншого аналізу того що створеНЕ


На різних інтернетсайтах, як і в літературі, тобто, як і в житті, дуже багато різної фігні. Оккам казав не примножувати сутностей без потреби, а я кажу, не потребуйте примноження без сутності. І це хоча б тому, що серед фігні дійсно вартісні речі часто лишаються непоміченими.
Не всі твори є однаково прозорими і не всі твори призначені для загалу. Тут є, має бути, мусить бути певна езотерика, містика, відчуття твоєї причетності до унікальності, до певного переживання. Тому деякі вірші, наприклад, краще слухати у виконанні автора, а деякі після прослуховування мати в себе на пожовклому листку в одному екземплярі. Я кажу не про досконалість чи недосконалість, завдяки яким щось показується усім, а щось – ні, і є важливим, як певне переживання, до якого випадково причетний і ти. Я кажу про те, що певні твори (які саме, зазвичай визначає випадок) є непоміченими, а вірніше – невідчутими.
Ці роздуми – намагання альтернативи критиці в двох частинах „Дрижи і бійся”. Я не чіпатиму першу, бо вона не про такий твір, про який я говорив. Мене більше цікавить перша половина другої частини.
„Клеопатрі”.
Цей вірш, як і будь-який інший, можна розглядати в двох вимірах: смислово-образному та технічному (ритмічному і т.д.).
Почну з першого. Автор „Дрижи і бійся” висловлює сумнів щодо продуманості концепції твору. Як на мене, концепція є. А щодо продуманості... Продуманість проглядається, коли вже твір завершений, продуманість – це і є написання. Коли людина пише – вона думає. Можна сказати: треба думати, а тоді писати. А я скажу – ні, думання і є писання, а те, що потім, механічне записування.
Спробую проаналізувати „Клеопатрі”. Тобто інтерпретувати. Тобто тут вже буду Я, а не лише ПМ, так само, як у „Дрижи і бійся” є Ірина Н. Взагалі нудотні аналізи віршів мене інколи дратують і майже завжди не подобаються. Але якщо цього не зробити, то не буде альтернативи, а отже, лишиться враження дещо однобічне.
„Бой в Крыму, все в дыму, ничего не видно”. А чого воно має бути видно? Тобто чому треба думати, що Клео це обов’зково образ якоїсь реальної людини (навіть, якщо це так), а також, що ми обов’язково маємо знати, хто така ця „бідолаха Клеопатра і що вона винна ліричному героєві”. Причому чомусь хто такий ліричний герой і що він хоче від „бідолахи Клеопатри” не запитується. Наче слова „ліричний герой” знімають необхідність знати про нього. А от хто така Клео – питання століття! Коли Ніцше каже, що йдучи до жінки треба брати гарапу, то його прагнуть розуміти метафорично. Де ж до жінки гарапу?!! А коли маємо справу з віршами, то робимо, хто як хоче, в даному випадку – буквально. Варто зазначити, що і в першому, і в другому випадку треба пам’ятати, бачення буквально чи метафорично не має залежати тільки від того, подобається нам ідея чи ні. А також, я думаю, що не треба кидатися у будь-яку з крайностей, бо чистий буквалізм є лише в історії, і то дуже рідко, адже будь-яка інтерпретація, навіть інтерпретація як процес написання автором твору, вже є метафора, і водночас буквальність.
Мені цікаво, чому цей вірш треба розуміти, як сварку або „ніби „відхідне” від першого удару”. Це монолог. Монолог, який передбачає іншого, але монолог, який може цілком обійтися без того іншого. Тобто коли Я (Хтось) читаю вірш, не знаю автора, то це монолог, і Клео поза мною, як і автор, а Я не ліричний герой і не автор. Я читач, який відчуває потік думок, потік, якому в даний час автора не треба, бо той потік на папері і поступово переходить в Мою свідомість. Потрібний лише Я!
Звертання до Клео – збагачення відчуття причетності. По-перше – не Клеопатра! А Клео! Клеопатра – лише як фон, лише як певна жіночність, лише як певне посилення переживання Тепер переживанням Тоді, переживання, яке огортало римлян і яке існує Тут як певна алюзія ілюзії фону. Тобто занурення читача в певний стан небуденного і водночас ілюзорного, що ніби легкий аромат, наче присмак чогось сакрального супроводжує твір.
„А знаєш Клео: я сьогодні ситий” навіює певну втому, стан людини, яка щойно щось зрозуміла і ще не вийшла з ейфорії осяяння. Перенесення обіду може трактуватися, як бажання ще глибше зануритися в те осяяння, подумати. „А ти за ніч подумай люба Клео” – це не як прояв зверхності до жінки, не бажання показати їй свою силу. Хтось просто більше не підставляється під ніж. Це як наслідок того осяяння, неначе пройдений ще один етап розвитку. Так само діти з часом перестають перебігати дорогу перед самою машиною, щоб показати свою сміливість.
„Пробач же Клео” для мене звучить ніби прощання з минулим, в якому було, і дуже багато, хорошого, але яке треба покинути, щоб стати собою, і яке не можна не покинути, щоб не залишитись собою. „А пам’ятаєш, Клео, як все було” – також виявляє певний пройдений шлях. А „психоаналіз останньої строфи [...] якось зовсім не дійшов” до автора „Дрижи і бійся, бо він і не міг дійти. Та й чому тут доходити. Звичайний комплекс Електри чи то Едіпа. І він тут не тому, що є у Клео, ліричного героя чи, найбезглуздіша думка, автора, а тому, що він найбільш популярний, відомий, він – метафора. Бо загалом, коли людина взнає причину свого комплексу, вона звільнюється від нього, хоча б частково. Так, принаймні, стверджує Фройд. Тут осяяння досягає своєї кульмінації, воно переростає в катарсис, тобто очищення, звільнення.
Тепер про форму. На перший погляд мені структура не зовсім подобається. Але не все так просто. Кожна строфа містить перехресне римування, причому два рядки між собою римуються, а два вільно. В перших двох строфах римуються перший і третій рядки, у других двох – другий і четвертий. Це розділює вірш на дві частини, друга з яких починається словами „Пробач же Клео!”. Як я вже казав, на рівні змісту це також виявляє зміну. Отже, тут ніби нова точка відліку, знайдення опори, конструювання карти До і Після. Якби римувалися всі рядки, то на формальному рівні цього не було б помітно.
Те, що „кульгає ритм. Особливо відчутно – у кінці третьої строфи” не зовсім так. Бо не тільки четвертий рядок третьої строфи, а четверті рядки всіх строф, а це вже не можна розглядати, як недбалу випадковість (навіть, якщо це справді була випадковість). Хоча я думаю, автор міг просто відчувати музику вірша під час написання, і тому це випадковість, але майже не випадкова. Так от: те, що кожний четвертий рядок має ніби вибивається з ритму строфи надає твору характеру роздуму, тобто внаслідок такої аритмії в кінці кожної строфи читач мимовільно підсумовує попередньо сказане. Такий ефект також може викликати відчутне зменшення останнього рядка до одного слова, коли те слово наче підкреслює ритм, відбиває такт.
І хоча мені більше подобається, коли ритм і форма відразу проникають у свідомість, не можна заплющувати очі на інші форми подання. Бо є музика віденських класиків, а є музика експресіоністів, яка далеко не така, як перша.
Мій аналіз – лише одна з інтерпретацій. Я сам міг інтерпретувати і по-іншому. Але я ставив собі за мету не інтерпретувати, а допомогти чи то посприяти відчути вірш „Клеопатрі” тим, хто його можливо буде читати і звернеться до „Дрижи і бійся”. Хоча автор того аналізу без сумнівів має багато раціональності та логічності. І водночас я з Ним (Нею) багато в чому не погоджуюсь.
І ще, не про кожний бездарний вірш пишеться стільки думок. Якби це робилося, світ потонув би в макулатурі, а інтернет почав виснути. Бо коли твір несуттєвий, він не вартий згадки. Отже, і писанина автора „Дрижи і бійся” щось та й значить. Доречі, це написано в кінці другої частини того аналізу.
Я зробив те, чого не люблю – майже занудний аналіз вірша.
А от ще парадокс. Чи закономірна приємність.
Хтось пише шістнадцять рядочків, а хтось купу непотрібу на ці рядочки. Останніх зазвичай забувають. А перший лишається. Може тому, що шістнадцять рядочків легше вивчити. А може, бо буття вічне, а опис його змінний.




Найвища оцінка Володимир Вакуленко 5 Любитель поезії / Любитель поезії
Найнижча оцінка Сергій Татчин 4 Майстер-клас / Майстер-клас


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2006-03-15 18:51:32
Переглядів сторінки твору 2804
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 2.198 / 4.67  (0.350 / 4.67)
* Рейтинг "Майстерень" 2.355 / 5  (0.375 / 5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.792
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 1999.11.30 00:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Вакуленко (Л.П./Л.П.) [ 2006-03-16 22:17:55 ]
Повністю погоджуюся з автором. Розумію, що настрій ще не весняний, можна прямо сказати що подобається в людині, а що в ній не подобається, та навіщо ж плювати в Душу авторові.
*Зараз не знайшов "Дрижи і бійся(Непам"ятаю автора, на прізвища пам"ять слабка)", але сказано все справедливо.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Жорж Дикий (Л.П./Л.П.) [ 2006-03-17 10:05:08 ]
"5" Все, крім назви добре. А то серйозний читач на таку назву не реагує.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2006-03-17 18:04:00 ]
Радий мати ТАКИХ читачів, і тому, що моя творчість здатна викликати ТАКУ дискусію.
ХОЧА
маю бажання посперечатися, але вже набагато менше підстав, ніж з попереднім критиком.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Новіцька (Л.П./М.К.) [ 2006-03-18 17:27:00 ]
Парадокс: на мене тут ображаються, видимо, саме Душі. Ті, хто себе рад накреслити з Великої Літери... Чи завше є підстави? Про підстави я й говорю. Без лукавства. Як розумію.
Автора Ви, пане Вакуленко, пам'ятаєте. Як і пан Шарль Бодлер:). До речі, рада, що Дмитро Дроздовський з'явився з аналітикою.
Одне зауваження. У мене теж є душа. З малої літери. Штатна. Вписана в якийсь розряд і статистику світу сього. Їй іноді боляче. Переважно через сліпоту тих, хто найкраще міг зрозуміти.
Павле, познайом з Аматерасі, якщо я ще його (її) не знаю.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Новіцька (Л.П./М.К.) [ 2006-03-18 17:27:43 ]
Соррі, таки "його".


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Новіцька (Л.П./М.К.) [ 2006-03-19 21:14:56 ]
Відповідаю самому авторові.
Хууу… Трррри дні думаєш… Таке от загальне враження від Вашого виступу, Арімане. Годі його назвати полемічним, навіть „думками з приводу”, я бачу щось загальніше – виклад власної критичної концепції. Ментальну карту, на якій треба обводити кружальцями головні форпости і…
Довга назва мені сподобалась. Звідти і починаються „тррри дні” й тривають аж до кінця. Спотикаюсь, прошу: простіше висловся… Коли часто буду говорити „або я чогось не розумію” – не дивуйтеся. Я людина поверхова. Знаю те, що бачу. Коли надибаю глибокий зміст, ношуся з надибаним, як дурень із писаною торбою. Така натура. Ось і відповідь пишу поза другу ночі – глибокі змісти і таємні сутності спати не дають.
Тепер до того, в чому вбачаю головні форпости.
1. „Не всі твори є однаково прозорими і не всі твори призначені для загалу. Тут є, має бути, мусить бути певна езотерика, містика, відчуття твоєї причетності до унікальності, до певного переживання.” Безперечно! Чим був би наш світ без таємниці? Нудним і нецікавим стовпищем пліткарів, двовимірною країною Флатландією, де кожен у кожного на очах. От тільки я не розумію, чому автор у такому разі виставив свій твір на загал – противився його призначенню? Адже хотів і загалові щось сказати, коли опублікував? Вам, певно, пощастило. Судячи з усього, Ви знаєте автора, а то й чули вірш „Клеопатрі” в його виконанні. А мені ні! Автора я особисто не знала, тож натоді все, що я мала, - це текст, певний дар емпатії, арсенал філологічних обценьок і двадцятип’ятирічна довбешка з певним життєвим досвідом та об’ємом мозку. При тому досить твердолоба довбешка, яка часом невправно працює з широкими як море узагальненнями. При тому довбешка, порядно ушкоджена російською т. зв. революційно-демократичною критикою про різних Базарових, стилем І. Я. Франка, С Д. Павличко та формалізмом 20-х років минулого століття. Я таки справді людина факту. Не знаю логіки факту – конструюю свою логіку. Ну й ведуся як слон у ятці з порцеляною. Але й ходити за автором і просити автограф на кожен пожовклий аркуш – не найкращий тип поведінки. Ну так мені видається. Знаю, окрім названих тут, ще Мішеля Фуко та Ролана Барта. Ті казали, що письмо відокремлюється від автора, як тільки лягає на папір. Колись усерйоз ними захоплювалася. Ну і вони також говорять про необмежений семіозис, про множину інтерпретацій, кожна з яких є припустимою й хибною водночас. Втім, Еко, який їх злегка обламав тим же Оккамовим висловом, подобається мені більше. Просто я натоді позабувала всі ті теорії. А жаль.
2. „Продуманість проглядається, коли вже твір завершений, продуманість – це і є написання. Коли людина пише – вона думає. Можна сказати: треба думати, а тоді писати. А я скажу – ні, думання і є писання, а те, що потім, механічне записування.” Знали б Ви, скільки людей – серед поетів, науковців, публіцистів – не думають ні до процесу записування, ні під час, ні після! Кожен пише по-різному: той у стані такого афекту, що пальці димлять і ручка плавиться, той на холодну голову й після того, як „три дні думав”, той – ніби розкидає пасьянс думок і паралельно дивиться, що з записаного на щось придатне, викреслює, додає, міняє… У першого продуманості нема, є голе почуття, часом прикрите фразеологією; у другого – аж забагато, це тип сухого логоцентрика, мудрагеля-всезнайки. А треба, як на мене, золотої середини. Можливо, то міф, хисткий баланс між холодною головою та гарячим серцем, але чого варті „чацькі” полеміки, які вимотують душу?
3. „Мені цікаво, чому цей вірш треба розуміти, як сварку або „ніби „відхідне” від першого удару”. Це монолог. Монолог, який передбачає іншого, але монолог, який може цілком обійтися без того іншого. Тобто коли Я (Хтось) читаю вірш, не знаю автора, то це монолог, і Клео поза мною, як і автор, а Я не ліричний герой і не автор. Я читач, який відчуває потік думок, потік, якому в даний час автора не треба, бо той потік на папері і поступово переходить в Мою свідомість. Потрібний лише Я!” Перша половина – резонно. З багатьох причин: і через те, що поезія ліричного жанру – монологічна, і через те, що критик не має права ототожнюватися з автором, бо його задача – об’єктивність. Але не може монолог, оскільки він був виголошений, обійтися без продовження! Кого б не пригнітила можливість постійно говорити в простір і не чути відгуку? Бахтін говорив про діалогізм та поліфонічність художнього твору. А я візьму ширше: контекст літературного твору, тобто оте, чим ми зараз зайняті, чим би воно не було – полемікою, дискусією, обміном думками з приводу, - оце все по своїй суті діалог і поліфонія. А першопочаток, тобто твір, на цей діалог і поліфонію поглядів внутрішньо налаштований. Як і наші виступи. Це як чат, де топіки переходять один в один і не мають завершення, а іноді будують цикли. Та це те, про що Ви говорили самі, - бо твір попросту має багато змістів, і деякі геть не поверхові! Комусь бачиться один, комусь інший. Часом виникають баталії, суперечки. Це довга історія, де все взаємопов’язано. Як, скажіть мені, і навіщо отак цілком відсікати Я від усього контексту? Дистанціюватись для увиразнення погляду – свята річ. Але шеренга монологів без взаємозв’язку та взаємодії – безкінечне qui pro quo. Взвод одних-у-полі-не-воїнів. Ну Ви ж рахуєтеся з іншими суб’єктами, займаючи якусь позицію. Хоча б на підставі того, що в чомусь мені опонуєте та говорите про унікальність автора, причетність до переживання...
”По-перше – не Клеопатра! А Клео!” „Что в лоб, что по лбу”. Принаймні стосовно всього, про що говорите далі. Якби не чуттєві враження, передані в останньому реченні, я сказала б анонсовану фразу: ”Напевно, я чогось не розумію…”
4. А „психоаналіз останньої строфи [...] якось зовсім не дійшов” до автора „Дрижи і бійся, бо він і не міг дійти. Та й чому тут доходити. Звичайний комплекс Електри чи то Едіпа. І він тут не тому, що є у Клео, ліричного героя чи, найбезглуздіша думка, автора, а тому, що він найбільш популярний, відомий, він – метафора. Бо загалом, коли людина взнає причину свого комплексу, вона звільнюється від нього, хоча б частково. Так, принаймні, стверджує Фройд. Тут осяяння досягає своєї кульмінації, воно переростає в катарсис, тобто очищення, звільнення.” Не дійшов „звичайний” психоаналіз не тому, що я тупенька зроду й не знаю, що таке фройдівські комплекси, а тому, що сам Фройд окреслював їх як царину несвідомого. Що можна відчути, те не завше можна і треба формулювати. А момент самоаналізу на предмет комплексів тим більше не міг – таки вже справді не міг – до мене дійти. Бо це приватне. Я й далі не скажу ні слова більше. Тільки ось ще сковзкий пункт. Нехай візьмемо поета-метафориста, який без ніякої тобі причини й катарсису зробив зі свого твору гербарій комплексів. Сумніваюся, чи це вагома підстава для популярності. Тобто тут уже я вимагаю багатошаровості змісту. Метафора, символ, міф, суб’єктивно пережита історія. Все в одному. Тоді влучно. І катарсис – не лише в суб’єкта творчості, а – поголовно. Весь амфітеатр плаче.
5. Зауваги про форму мають у собі частку істини. Сама б не додумалась. Маю на увазі „золоте січення” та інші спостереження. Але щодо суто версифікаційних норм! У перших строфах римуються не тільки перший та третій рядки. В інших просто так звана асонансна рима. Вибиваються з розміру не тільки четверті рядки (не всі), а й інші. Випадкова невипадковість, невипадкова випадковість… Кострубатість розміру – явно не вада, в тому справді якась музика. Але я про ритм говорила! Якщо передати наголоси як (о), а ненаголошені (-), то четвертий рядок третьої строфи пишемо: о - о - - - - о - - -о. Нікодемовіч і Лютославський – файні люди, але вставте кілька тактів Нікодемовіча в якогось Шуберта й послухайте. Питання різноритмових творів десь уже на потім. Саму дістало рахування складів. А питання цікаве.
Мій аналіз не завадив „Клеопатрі” анітрохи. У коментарях до вірша відображені різні думки – добрі й не дуже. Це само по собі доводить не те, що вірш вартісний або ні, а просто те, що вірш читали різні люди. Ну, Ви – оптиміст!:) Кожна писанина створена для того, аби щось важити, а як на ділі – ще побачимо.
Момент – замість коди, чи парадоксу, чи випадкової приємності з невипадково-символічним підтекстом.(От як наловчилась говорити красиво! Роблю успіхи…) Вечір, темна вулиця. Латинська катедра. Ми з автором вірша стоїмо і довго дивимось на змерзлу квітку в пластиковій пляшці. Хтось викинув на вулицю. Автор пробує фоткати ту квітку. Говорить мені про зміст квітки – той самий, не поверховий.
Тоді вчишся символізму. Квітка лишилась надовше, ніж шістнадцять рядочків.
Можливість наразитися мені на ніцшеанський гарапник залежить від Вашої міри настирливості. Номер телефону Ви бачили в коментарях. Зрештою, пишіть.