ХОЛОДНИЙ ЧАР ПОПЕЛУ

Володимир Базилевський. ЧИТАННЯ ПОПЕЛУ. Поезії. – К.: Фенікс, 2007. – 384 с.

Читання попелу досяжне лиш для того,
хто на три чверті вже пройшов дорогу,
і сам собі і судія, і гід,
чия хода важка, печаль глибока,
хто має вже не два – чотири ока
і бачить те, що бачити б не слід.


«Читання попелу» - нова книга лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, поета, літературознавця Володимира Базилевського, творчість якого – одне з визначних явищ національної та європейської літератури.
Поет, якщо він дійсно поет, є пророком. Земне життя людини невпинно йде до свого неминучого фіналу, як кажуть, сходить на пси, і хоча навколо нічого ні на йоту не змінюється, ти все гостріше відчуваєш свій борг перед Тим, хто послав тебе на землю. І тоді народжуються вірші – варіації на теми життя і смерті, роздумування про скороминуще і вічне, про проблеми вибору та обов’язку, які супроводжують людину протягом усього її земного буття. Поет ділиться досвідом, не будучи при цьому ні нав’язливим, ні дідактом. Перед нами розгортається авторська художня версія:
З темнописання життя
груба сторінка:
плаче чиєсь там дитя,
скрикує жінка.
Люд, кимось гнаний, бреде,
я поміж ними.
Хто і куди нас веде?
Несповідимо.
Але зміст книги цими питаннями не вичерпується. Своєрідна специфіка поезії майстра – магнетична часова дуга, що пов’язує розімкнений естетичний простір, органічно поєднує пласти різних культурних епох і підключає духовні потужності класичного мистецтва до проблем сучасності, якщо коротше й точніше - стиль автора є по суті оновленою традицією. І це закономірно, що саме в той час, коли новочасне мистецтво пориває з класикою, поет методично підкреслює світоглядну спорідненість з поетами від Гомера до сучасних знакових імен. У цьому не має нічого неприродного, штучного, вигаданого. Поет тяжіє до тверезої реальності, але реальності переосмисленої, наповненої духовною енергією безсмертних попередників: «І пасує їй вічний тон, / до лиця цей анахронізм. / Повертається Аполлон. / Усміхається Діоніс». Вражаючий художній ефект досягається несподіваним і завжди новаторським синтезом парадоксальних метафор, вакхічного і античного походження образів, середньовічно-еротичних символів і філософських абстракцій – вибухова естетична суміш. Наявні цілеспрямовані пошуки осучаснення форми й змісту: поет працює як вчений-філолог, досліджуючи історичну символіку слова, етимологічні шари його семантики. Крізь зовнішню простоту і ясність поетики проступає таємний смисл непроникних метафоричних кодів: «У темних водах мови є / невловна риба. / Її присутність видає / неспокій глибу. /Її не витягнеш з ріки / життя і смерті. / Слова – то тільки плавники, / що на поверхні».
У центрі – образ-характер неминучої жертовності, навіть фатальності людської долі, але, що характерно, сам поет, вірніше, його alter ego – свідок, «споглядач безумної вистави»; коментатор, часом безжальний і глузливий: «В своїй чужині / між чужими, / чужі споглядаю дива. / Блукаю дворами чужими, / чужі переймаю слова»; художник абсолютної чесності, що має чіткі й безкомпромісні уявлення про історичну етику, спокуту за відступництво і провал через недостатню мужність – «Боронь боже зачіпати, / люд йому не судія. / Не питай же, хто він, брате, / може, ти, а може, я»; і майже завжди – трагічно прозірливий. Пророк!
Що нам з твоїх міражів та оман?
Істина є над омани:
Вийдеш з туману і підеш в туман,
Станеш таким же туманом.
Щоби зрозуміти хоч половину того, що намислив поет, треба, як мінімум, дотягнутися до рівня його універсальності, а як максимум, збагнути таємницю його поезії, а таємниця – в ньому самому: «В переддень остуди / не питай, що буде, / непрозірна мла. / Ти чекай мов чуда / градуса тепла. / А не буде чуда, / подола остуда / жителів Землі, / щезнуть всі печалі…/ ну а що там далі – змалював Далі» !!!
Справжній поет існує поза школами, течіями, напрямками, не виглядає ні архаїчним, ні супермодерновим. Він лишається самим собою!


Вірші Володимира Базилевського

• * *

Після нечуваних потрав
німіють слово й звук.
І тих пісень, що дід співав,
не заспіва онук.

Розірветься ланцюг епох,
й затамувавши крик,
посунеться, як магма, в льох
селянський материк.

Нащадок вирівня ландшафт,
себе в нім не пізна.
І вип’є з ним на брудершафт
веселий сатана.

• * *

Манило світлом. Лякало змроком.
Та поверталось все більше боком.
Із підворіття
зубами клацало.
Губами жирними
душу замацало.

Гуляли гунни. Гуляють обри.
Перевелося. Пішло за обрій.
Взяло надію. Взяло відвагу.
Лишило муку.
Лишило спрагу.

• * *

Ще Брут не втік,
ще торжествує Кассій,
а вже Антоній тягнеться до каси
й шука на Ціцерона компромат.

Абсцесом бунту набрякають маси,
гримить Лжемарій і горить сенат.

І, слухаючи запальних промовців,
- О Ціцерон, не бійся переможців, -
собі самому каже Ціцерон, -
а бійся тих, хто з божої неласки
в день березневих ід зазнав поразки,
несу голосні помста і закон…

Всезнаючий капітолійський камінь
підтвердить кров’ю висловлене ним.

Комета стане вісником розламу:
і мертвий Цезар голими руками
трима за горло непостійний Рим.

• * *

Безсоння схиля до підсумків
й понуро – глуха пора –
невдачі,
кривди і підступи
мов чотки перебира.

Навіщо?
Чи ж має значення,
де схибив?
тужив за ким?

Прощанням стало побачення,
солодке – гірким.

Сніжитиме чи дощитиме –
неси своє навпростець.

Книга
майже
дочитана.

Знаєш
її
кінець.


Надруковано : "Березіль" №3-4 2008
"Літературна Україна" №26 2008