(народна поема в стилі "Енеїди" та „Луки Мудищева” написана ймовірно 1960-70 роки)


Недавно теє приключилось,
що розказати хочу я:
як дві знайомі молодиці,
вродливі, статні, білолиці,
на смерть побились за хлуя.

Було це в місті Пизлогубцях,
що розляглось кругом ставка.
у Межиніжівськім районі,
на Колодупівськім кордоні,
в місцині Колосраківська.

Буде тому, щоб не збрехати,
років, либонь, із тридцять три:
закон рішили в нас схвалити,
щоб байдель власний заложити,
аби були свої курви.

Закон, загалом, непоганий,
передбачалось в ньому так:
жінок своїх і шанувати,
і строго щонеділі грати,
а в будні дні ходить в бардак.

І тим відразу скористались
заможніші міські пани,
що тільки про закон дізнались,
то дома вже і не є...лись,
а все ходили на курви.

Але й жінки не в тім’я биті
(їх трохи кривдив той закон)
не захотіли шануваться,
і нишком почали є...ться,
та, правда, тільки на кондом.

Усякого грання фігури
з паризького журналу мод
і швидко й добре розучили -
і місту в задницю вкрутили
Дупомахательний завод.

Таке-то лихо в нас творилось
у той спокійний мирний час,
ніяк було вже завертати,
ніяк закону касувати,
так доля покарала нас.

Та ви пробачте, добрі люди,
що не до ладу мій росказ –
по-старості заговорився,
від теми трохи відхилився,
та вже почну у добрий час.

У нашім місті від базару,
гонів із двоє навпростець,
у пишних хатах, як палатах,
в чудових двадцять двох кімнатах,
пребагатющий жив купець.

Та що маєтки, статки й слава,
коли старий уже він став,
давно дівок полишив грати,
мав прутня тільки, щоби сцяти,
і дупу корком затикав.

Купець усе ганяв по справах,
і рідко дома ночував,
а що зовсім був не грайливий,
то жінці в дар на сон хропливий
„небогу” інколи лизав.

Була ж то жіночка нівроку,
і віком років з тридцять три,
було колись як глипне оком,
як випне цицьку ненароком,
то аж у яйцях защемить.

А пещена була, як ланя,
серед добра і гаразду,
тож дупа пнулася кричуще,
що нашим жіночкам присуще,
а що казать вже про піхву !

Була покрита волосками,
м’якенькими що той пушок,
і соковита, і глибока,
аж крапала солодка мука,
як масельце на пампушок.

Та нащо їй краси тієї,
коли, в достатку живучи,
сумує бідна і марніє,
і лиш тоді повеселіє,
як член присниться уночі.

Ось так судьба з людьми і грає:
одні – від перетраху мруть,
а другі ж мають ту хворобу,
що терплять муки недолюбу,
і доленьку свою клянуть.

Ото і наша молодиця,
яка б хороша не була,
та років з десять не кохалась,
і з недолюбу аж всцикалась –
така, як сказано, судьба.

Була у неї і сусідка,
що за двором її жила,
і теж хороша, і вродлива,
та понад міру вже грайлива,
за члена б душу віддала.

Ця теж давненько не кохалась,
і раз призналася мені,
що в подруга її Гаврила
півпрутня та яйце відбила
москальска куля на війні.

Бувало, ввечері зійдуться,
про трахи мріють, трясучись,
вином дешевого обіп’ються,
слізьми від розпачу заллються,
усе нагодоньки ждучи.

І геть терпцю їм не ставало,
як по домівкам розійшлись,
вже, спати ідучи, на нічку,
лойову грубу брали свічку
і самотужки так товклись.

Та вередлива доля-мати
не все, як мачуха бува,
часом усміхнеться ласкаво,
то знову сраку нам наставить,
щоб не нудне було життя.

Одного дня купця дружина
дивилась з будів у вікно
на горобців, які кохались,
а потім пристрасно кидались,
на свіжонасране гівно.

Не було більш на що глядіти,
і вже, було, зібралась спать,
як – гульк! – побачила хлопчину,
що, притуливши бік до тину,
зібрався видимо посцять.

Поглянувши у різні боки,
штани узявся розстібать,
та й вийняв, чималу дубину,
(хто й що, як кажуть, дарить сину)
та й став, помахуючи, сцять.

Посцявши так, як звичай каже,
ще довго членом потрясав,
три рази перднув, як пристало,
об стовп дубиною ударив,
і повагом в штани сховав.

Отут-то наша молодиця,
на теє диво глядячи,
від захвату аж запищала,
бігом спустилася і стала,
немов на іншого ждучи.

Стоїть собі, ніби й нічого,
мугика пісеньку якусь,
а він поволі виходжає,
в кишені яйця теліпає,
а ж враз на неї і наткнувсь.

Вона до нього усміхнулась,
і трохи ближче підійшла,
рум’янцем запашіли лиця,
й чарівна наша молодиця
такі промовила слова:

„Пробачте, незнайомий пане,
мені здалося так, ураз,
що я усіх тут добре знаю,
але ніяк не пригадаю,
де зустрічать могла б я вас”.

„Ні, пані, зовсім я чужий тут,
– сказав їй молодець на те, –
і нежонатий, і бездітний,
хоча роками повнолітний,
шукаю мешкання оце.

Я курвознавство студіюю
і топографію жінок,
Семен Залупа називаюсь,
і роду свого я не цураюсь,
бо в ласці виховавсь тіток”.

„О, диво, так воно буває -
у мене вільний є покій,
платить... квартира – це дрібниці,
не мусите – які дурниці,
ідіть вже зараз на постій”.

Студент одразу ж і згодився,
бо як було таке не брать,
вона ж кімнату чепурила,
ще й на вечерю запросила,
поїв, попив – „от курва-мать”.

А повечерявши досита,
пішли удвоє спочивать,
і сидя в тихому покої,
в блаженнім радіснім настрої
розмову тиху промовлять.

Тут мушу на малу хвилину
оту ідилью перервать,
бо й так не важко здогадатись,
куди розмова стала гнутись,
що ж тут в папірчик завивать.

То ж поки там вони муркочуть,
я скористаюся з часу,
аби історію згадати,
Залупи образ змалювати,
минулі дні розворушу.

Козацький рід усіх Залупів
почавсь у сивій давнині,
ото як Січ були заклали,
то так в реєстрах і прозвали
за піваршинні їх хлуї.

А раз в степу, як їхній курінь
нечайно турки облягли,
тоді Залупи добре дбали,
і шанці членами скопали
і тим всю армію спасли.

З віками рід їх перевівся,
та не тому, що зледащів,
а з-за жінок, - не знаходили,
що піхвами би підходили
до пів-аршинних їх хлуїв.

Семен останній був із роду,
мов ключ осінніх журавлів,
подібний, наче дві краплини,
за екстер’єром пуцюрини
до славних предків-козаків.

Та досі наш Семен Залупа
жив у нужді, бо доля зла –
дала лиш члена в подарунок,
який, щоправда, фест-гатунок,
та більш нічого не дала.

Та він, як міг, перечив долі,
хоч був в літах зовсім малих,
і як дві тітоньки ще зрання
взяли його на виховання,
малим хлоп’ям кохав і їх.

Отож, тітки його навчили
любитись із найменших літ,
за те вони його вдягали
і трохи в школу посилали,
аж виріс і пішов у світ.

Таким-то чином наш Залупа
до міста зрештою дійшов,
і з примхи-гри судьби сліпої
в купецькі він попав покої
де доленьку свою знайшов.

Тепер, вертаючись до дійства,
скажу як далі все було,
як спершу чемно спочивали,
як тихо-любо розмовляли
і як до справи знов дійшло.

Отож, у сутінках вечірніх
пливли сердечні їх слова,
вона йому в сльозах зізналась,
що дуже довго вже не гралась
і вкрай страждає без грання.

І він бува їй навіть сниться!
Було, прокинеться вночі
але щезали швидкоплинні
мов фата-моргана в пустині
ті сновидіння золоті.

Так, нарікаючи, казала,
що на це горенько своє
вона сама не має ради,
тому від нього жде поради,
і що він думає про це.

Семен задумався глибоко,
годину думав неборак.
Схиливсь чубато головою
над піхви дивною судьбою,
бо без вини страждає так.

В кінці, як зважив те питання,
сказав пророчі їй слова:
„Одну вам раду можу дати:
вас, пані, треба, відіграти –
і ради іншої нема!”

Тепер вона цілком вже сміло
запхала рученьку в штани,
і там, пощупавши за члена,
в жагучій пристрасті, шалена,
прошепотіла: „Вже ходи !”

Семен дарма не гаяв часу,
і, певно, кожний з вас збагнув,
як, стрімко впхав своє дрочило,
мов швець халяву на правило,
тамтую потку натягнув.

Вона аж сикнула зі страху,
бо тяжко спершу їй було,
та потім, аж собі нівроку
пустила піхва трохи соку,
і мов по маслу все пішло.

Вона під ним як та причинна –
ячала в розкоші німій,
а він, дірвавшись того меду,
то раком грає, то спереду,
щоб тільки догодити їй.

По тих розкошах, аж під ранок
він ліг, щоб трохи задрімать,
вона ж, зібравши простирадла,
на котрих цілу ніч давала,
пішла сніданок готувать.

А потім норму встановила,
що з того дня наш молодець
її кохав, і так, і раком,
три рази в день і в ніч зі смаком,
немов кобилку жеребець.

Крім того, він щодругий вечір
служниці Ганночці втискав,
щоб щиро-чесно їм служила,
і з москалями не курвила,
трималася домашніх справ.

Понадто, зранку натщесерце,
коли ще в ліжку спочивав,
мінетку бабці він робив,
бо хтось старенькій говорив,
що то на кашель помага.

Могла би, може, та ідилья
продовжуватись без кінця,
та раз грання те угляділа
сусідка, жіночка Гаврила,
в замкову шпарку без ключа.

„Пожди ти, курво потайная, –
під носом муркнула собі,
– така приятелька ти моя,
а курва ж була мати твоя,
поплатишся за це мені !”

І вже на другий день від рана,
тамта на закупи пішла,
сусідка, що на те чекала,
до студента мерщій пригнала,
і в ліжку ще його знайшла.

На ньому хутко опинилась,
мов той кіннотник на коні.
Аж як із сім разів спустилась
і вже додому йти хотіла,
Семен із ліжка не пустив.

„О, моя пані, – він озвався, –
я стільки літ люблюсь, й не знав,
що способом тим можна гратись,
лежать спокійно й не махатись,
нікого ще отак не грав.

За тую розкоші хвилину,
що ви оце мені дали,
я присягаю торжественно
кохать вас стільки раз щоденно,
скільки захочете то ви”.

І щоб заяву ту скріпити,
її під себе він узяв,
задерши ніженьки на спину,
ще другу грав її годину,
а як скінчив, то так сказав:

„Прощай, кохана! Вже хазяйка
з базару може надійти,
а завтра знову десь зійдемось
і знов гарненько полюбнемось,
як будемо лиш ти-на-ти”.

І з того часу завелося,
що наш студент не дармував,
і наче півень, молодецький,
чи то в гаремі цар турецький
три потки щиро обробляв.

* * *
Пролинув рік, що і не зчулись,
так час промчав, що та стріла.
Аж дня одного в тихім місті,
струснули всіх недобрі вісті
і приключилася біда.

Одного дня Семен Залупа
в садку собі відпочивав,
і, лігши голий на ряднину,
свою дебелу пуцюрину
в проміннях сонця вигрівав.

Сусідка, зараз це уздрівши,
до нього скочила, як стій,
хутенько стерва заголилась,
на прутня зверху настромилась –
і стрибать зачала в спосіб свій.

Одну дурну привичку мала,
як віддавалася вона,
то так скімліла і ячала,
і дзявкала, і скавучала,
мов тлумив хто мале щеня.

Хоч тут нема що й дивуватись,
бо ж добре знаєте й самі,
що світ так ладо виглядає
і розум в сраці пропадає
у той момент, як член в піхві.

Отож скимління це почула
у хаті жіночка купця,
та як заскочила у купі
свою сусідку на Залупі,
попала в шал страшний вона.

Рвонулася, немов тигриця,
як свіжий труп, така бліда,
і заорала пазурями
своїй сусідці між ногами,
аж кров’ю цвиркнула піхва.

- Ах ти, останняя повіє !
Як сміла член мій осідлать ?
- А, курва мать твоя неждана,
на тебе я, коза захланна,
насрать хотіла й наплювать!

По тих словах, ті дві чортиці
до горла скочили собі,
і зачіски у люті рвали
і гам такий страшний підняли,
що збіглися сусіди всі.

Хтось крикнув, бити став тривогу
узявсь в поліцію дзвонить –
і ті умить собі примчались,
про все докладно розпитались,
взялись порядок наводить.

На те і наш купець над’їхав,
що знов далеко мандрував,
та як дізнавсь, про що ішлося,
й від чого лихо почалося,
то страшно–страшно закричав:

„О, я – нещасний, горе, горе !
Яку придумаю я месть?
Тобі – прескурвий вражий сину,
я враз одріжу пуцюрину,
щоб кров’ю змити жінки честь” !

І, мов безумний, на студента,
він скочив, скільки сили мав,
але міліція здержала
і дуже строго наказала,
щоби до слідства підождав.

Юрба народу хвилювалась,
мов буйна у степу трава,
мов у далеких хмарах громи,
чи то почаївські ті дзвони,
то клекотіла, то ревла.

Та враз замовкли всі, почувши
труби пожежної сигнал –
то мчався містом з сикавками
в лаштунку бойовім, з гаками
увесь пожежний арсенал.

Посадник міста напереді,
на першім возі прискакав,
його відразу оточили
і, розказавши все, просили,
щоб він цю справу розібрав.

Посадник, давши знак рукою,
щоб втихомирилась юрба,
прокашлявся, пошмаркав носом,
два рази перднув, глянув скоса,
й промовив ось такі слова:

„Не знаю точно, хто сказав це,
чи Архімед, чи Галілей,
що ніби в світі все кружляє,
ні в ніч, ні вдень не спочиває,
по-грецьки кажуть „панта рей”.

Якого чорта то кружляє,
на чім стоїть, люблена мать,
ті мудрі греки не сказали
і нашим предкам передали,
таке питання розв’язать.

А наші прадіди вважали,
що світ своїм добром і злом
як це з історії помітно,
стоїть на потці непохитно,
підпертий прутнем, що колом.

Історія любні прадавня,
як давні люди на Землі,
ще в раю наша Єва-мати
Адама научила грати,
як книги пишуть нам старі.

Спочатку може і не знала,
що в нього там таке стирчить,
аж раз побачила, як в раю
розмножувались мавпи в гаю,
і зрозуміла все умить.

Понижче пупа замлоїло,
й така тягота узяла,
коли на ту любню дивилась,
що раз із п’ять, мабуть, спустилась,
аж пінка по литках пішла.

І тут, не гаючи й хвилини,
вона Адама віднайшла,
за прутня взяла, подрочила,
під яйця гладила, тулилась,
а потім на траву лягла.

Відкинула листок фіговий,
що їй „небогу” прикривав,
Адам ревнув, і затрусився,
і член, що вперше залупився,
по яйця в лоно їй загнав.

Отут–то наш прародич чесний
як смак кохання зрозумів,
то, не виймавши пуцюрини,
не злазив з Єви зо три днини,
аж помарнів і зголоднів.

Тоді дактилів попоївши,
водички з джерельця попив,
і знову звечора до ранку
вставляв він Єві безустанку,
аж райських жителів згрішив.

Тому в покару був ізгнаний
із того раю в прикрий час,
однак лишив нам в заповіті,
що поки рід його на світі,
любитись мусить кожен з нас.

Отож, кохайтесь, любі друзі,
бо раз в житті нас тішить май,
а як не можеш, прошу пана,
то курва мать твоя засрана,
є...тись другим не мішай !

Тут як посадник славний міста
і бардаків всіх президент,
я пропоную на цю справу
насрать, і влаштувать забаву,
щоби відзначить інцидент.

Студентові з геройським прутнем
належиться медаль надать,
що стільки мав у яйцях мази,
що круглий рік на день три рази
двох молодиць зумів кохать.

Однак, щоб правда не пропала
й мораль у місті розцвіла,
признаймо всі, що зле робила
жона Безчленого Гаврила,
котра підпільно рік люблась.

Отож, віднині набудуще
вона за кожнеє любло
платитиме по два червінці
студентові й купецькій жінці –
щоб авантюри не було.”

Так мудро справу розсудивши,
посадник яйця почесав,
присутні „Слава !” закричали,
Залупин прутень оглядали,
що скромно із штанів стирчав.

Хотів Залупа щось сказати,
бо пальцем в дупі колупав,
та став при тому сильно пріти
із хвилювання став пердіти,
і так нічого й не сказав.

Союз жінок підніс Залупі
в признанні лавровий вінок
і всі його поздоровляли,
почесним членом обирали,
із правом грати всіх жінок.

Потому радісна громада,
як це посадник підказав,
громадський комітет обрала
і повновладдя йому дала,
щоби забави влаштував.

Програму скоро уложили
і того дня ще вечірком,
улаштували всім на славу
таку пікантную забаву,
що годі описать пером.

Спочатку у піжмурки грали,
то значить: ряд мужчин ставав,
і жінка раком нагиналась,
і брала ззаду, аж вгадала,
хто з них єлдою гарував.

Найдовше всіх жінок жмурилась
пана посадника жона,
аж як у чергу став Залупа
і засадив їй аж до пупа,
тоді вгадала і вона.

До ранку все перемішалось
і байзель там такий настав !
Усі на купі так є...лися,
що вікна в залі аж тряслися –
не знати, хто кого і грав.

Робили різнії фігури,
кому до смаку що було:
кохались там втриособово,
і по-французьки, й ланцюгово,
аж у околицях гуло.

І я там був, на тій забаві,
і перший раз цієї ночі,
де хвацько прутня залупив,
я свій невинності віночок
Венері в жертву там зложив.

Завершу все я іншим разом,
любезна братіє моя –
колись, як будуть теплі ночі
і як вогнем наллються очі
при чарці доброго вина.

Вкінці скажу вам, любі друзі,
кохайтесь всі, кому не лінь.
Такий закон, допоки люди,
хотіти піхва прутня буде
на вікі вічнії. Амінь !